10.

     Матвій теж лежав у цей час у ліжку й думав про сьогоднішню зустріч із Лізою. Випадковою її назвати він не міг. Сам не розумів, чому так думає, та десь глибоко в душі йому хотілося вірити, що Ліза ще не раз буде поруч.

     Ще минулого року, коли Матвій пас разом із бабусею козу, він облюбував невеличку галявину біля озера, сховану за деревами. Там було тихо, затишно і майже ніхто не ходив. Хлопець часто приходив туди посидіти, коли бабуся дозволяла, і вирізав ножиком із деревини різні речі. Найчастіше — зброю: пістолети, гвинтівки, автомати.

    Справжньої зброї Матвій ніколи не бачив. Лише у фільмах по чорно-білому телевізору баби Наді. В інтернаті таких фільмів їм дивитися не дозволяли. Там показували переважно повчальні передачі та фільми — щоб, як казали вихователі, діти вчилися жити правильно. А Матвій і без того вже встиг дізнатися, що життя буває зовсім не таким, як у тих повчальних фільмах.

     Батька свого він не знав. Зате добре пам’ятав маму. Колись вони жили удвох у невеличкій квартирі, яку Матвій довгий час вважав своїм справжнім домом. Чи були вони тоді щасливі, він не знав. Та йому там подобалося набагато більше, ніж в інтернаті. Мама його любила — у цьому Матвій не сумнівався. Вона обіймала його, вкладала спати, іноді приносила щось смачненьке.

     Тільки вечори він не любив. Майже щовечора до них приходили чужі дядьки. Матвій їх боявся і ніколи не розумів, навіщо вони приходять так пізно. Вони вечеряли разом із мамою, а потім ішли з нею до іншої кімнати. Іноді приходив один чоловік, іноді — кілька. Вони суворо наказували Матвієві залишатися на кухні й не виходити звідти. Він слухався. Сидів за столом і тихенько чекав, коли вони підуть. Інколи чекати доводилося дуже довго — аж до ранку. Тоді Матвій засинав просто на стільці, поклавши голову на складені руки.

     Бувало, він просив маму:

— Мамо, а можна, щоб ці дяді більше не приходили?

А вона лише втомлено відповідала:

— Не можна, синку.

     Матвій не розумів, чому не можна. Але більше не питав.

     Він також пам’ятав, як кілька разів до них приїжджала бабуся Надя. Вона тоді довго сперечалася з мамою. Матвій не чув усіх слів, але добре запам’ятав мамин сердитий голос і те, як бабуся потім мовчки збиралася йти. А потім бабуся перестала приїжджати.

     Згодом прийшли інші дядьки. Матвієві тоді було років сім. Він уже пішов до школи. Ці дядьки відрізнялися від попередніх і здавалися Матвієві дуже злими. Вони не йшли з мамою в іншу кімнату, а лише сварилися на неї.

     Матвій не розумів суті їхньої розмови, але добре запам’ятав:

— Борги треба повертати! Негайно! — кричав один із них.

     А мама плакала й просила зачекати. Вони приходили кілька разів. І одного разу, коли мама знову попросила зачекати, дядько вдарив її по щоці. Мама гірко заплакала. І тоді маленьке сердечко Матвія не витримало. Він схопив іграшковий пістолет і націлив його на дядька.

— Я тебе вб’ю! — суворо сказав хлопчик.

— Відійди, шпано! — гримнув дядько.

    Матвій натиснув на курок. Маленька іграшкова стріла влучила чоловікові в око.

     Той страшенно розлютився, підбіг до Матвія й хотів його вдарити. Та мама перехопила дядькову руку. Він розлютився ще більше, схопив її за волосся, а потім із силою вдарив головою об стіну.

— Ти чуєш, стерво? Борги потрібно повертати! — кричав він. — Чуєш?!

     Він знову й знову бив її головою об стіну. А потім Матвій побачив кров. Дядько теж її побачив і нарешті відпустив маму. Вона повільно сповзла по стіні й упала, заплющивши очі.

     Що було далі, Матвій не пам’ятав. Наступне, що він добре пригадував, — інтернат. Він питав у чужих тіток, де його мама. Йому відповідали, що в лікарні. І все.

Минав час, а мама з лікарні не поверталася. А минулого року йому сказали, що до нього приїхала бабуся. Матвій одразу впізнав бабу Надю. Відтоді йому дозволяли проводити в неї частину канікул.

     Звісно, у бабусі хлопчикові подобалося набагато більше, ніж в інтернаті. Щоправда, друзів він там так і не знайшов. Матвій і в бабусі питав про маму.

— А мама де?

    Бабуся відповідала так само, як і ті чужі тітки:

— У лікарні.

     Хлопцеві було дуже шкода мами. Він добре пам’ятав, що дядько почав її бити після того, як вона захистила його. Через це Матвій десь глибоко в душі вважав себе винним. Хоча нікому про це не розповідав. Та спогад про того чоловіка не давав йому спокою. Інколи Матвієві навіть хотілося його вбити. Мабуть, саме тому він так цікавився зброєю. Поки що несправжньою. Але колись, коли виросте, він хотів мати справжню.

Якось, бавлячись у старому сараї баби Наді, Матвій знайшов маленький, але гострий ножик. Спробував ним різати старе поліно — вийшло непогано. Так у нього й з’явилося нове захоплення. Майже щодня Матвій ходив до свого сховку. Там він міг побути на самоті, подумати про своє і повирізати щось із деревини.

       Та останнім часом його тихе місце змінилося. До озера прилетіли лебеді. Люди, дізнавшись про них, почали приходити подивитися на птахів. І тепер біля озера ставало дедалі людніше.