9.

Щойно забігла у двір, Ліза чекала від бабусі запитання про Матвія. Та бабуся лише попросила її йти швидше, бо дідусь уже чекав на вечерю.

— Біжи помий руки і швиденько на кухню! — наказала бабуся Лізі.

     Коли Ліза прийшла, дідусь із бабусею вже сиділи за столом.

— Сідай, Лізочко, швидше, бо я дуже втомився, хочу поїсти й одразу в ліжко! — поквапив дідусь онуку.

— Де ж ти, Тарасе, так втомився? — поцікавилася бабуся.

— Та сьогодні всі працівники, наче змовилися: у трактористів пальне закінчилося, обидва бензовози на ремонті, а механік не може поїхати по деталі до міста, бо ногу зламав. Отож довелося брати свого водія і їхати по ті деталі, — втомлено говорив дідусь.

— О, то ти в місто їздив? А чому ж мене не взяв?

— Та тому, що поспішав! — дідусь відразу підвищив тон.

— Та чого ж ти, я ж тільки спитала…

— Спитала. Дай спокійно хоч поїсти!

    Далі їли мовчки. Дідусь найпершим закінчив вечерю.

— Дякую, — буркнув він. — Піду спати.

— На здоров’я. Біжи, відпочивай, а я посуд помию.

— Дякую, бабусю! Я теж піду! — одразу за дідусем підвелася з-за столу Ліза.

— Ні, Лізо, залишся. Допоможеш мені посуд витерти.

— Гаразд.

    Далі бабуся взялася мити посуд, а Ліза вправно витирала тарілки та ставила їх у посудницю. Щойно поставила на місце останню чисту тарілку, Ліза знову хотіла піти.

— Все, бабусю. Можна йти спати? — запитала дівчинка.

— Ні. Сядь-но ось тут! — зупинила її бабуся й вказала на крісло біля столу. Сама сіла на сусіднє. — А розкажи-но мені, Лізо, чому ти сьогодні додому повернулася з цим хлопцем?

— З Матвієм? — перепитала Ліза.

— Не знаю та й знати не хочу, як його звати! Це онук баби Наді, а ми з дідусем тобі наказали не спілкуватися з ним! Чому ти нас не послухала?

— Бабусю, це було зовсім випадково…

— Навіть випадково! Не можна з ним спілкуватися. Він — поганий!

— Бабусю, але ж він мені допоміг!

— Він тобі? Не сміши мене!

— Так. Дівчата втекли від мене в ліс, я лишилася сама й заблукала, а він привів мене додому!

— Лізо, не вигадуй! Де в нашому селі можна заблукати? Одна-єдина дорога веде до лісу: ідеш, нікуди не звертаєш — і потрапляєш додому!

— Мені було страшно… — Ліза не стала розповідати про лебедів і про те, що сама пішла подивитися на них, аби ще більше не ускладнювати ситуацію.

— Гаразд. Якщо тобі страшно, то гуляєш лише поблизу дому. Більше ніяких походів! Зрозуміла?

— Так, бабусю, зрозуміла, — тихо відповіла Ліза.

    Вона вже хотіла піти, але їй було дуже цікаво, і вона вирішила запитати:

— Бабусю, а чому з ним не можна спілкуватися?

— Лізо, ти з хорошої, заможної родини й повинна шукати друзів зі свого кола, а не таких, як він!

— Але ж, бабусю, ви теж спілкуєтеся з його бабусею.

— Майже не спілкуюся. Лише купую в неї молоко. Та й баба Надя не виховує хлопця. Вона лише бере його на кілька тижнів улітку, а живе він постійно в інтернаті.

— Це там, де живуть діти, у яких немає батьків?

— Правильно. І ці діти дуже відрізняються від тих, з якими товаришуєш ти!

— Чому?

— Тому що там знаходяться діти, від яких відмовилися батьки.

— А чому відмовилися?

— Тому що це неблагополучні родини. Та які там родини, коли мати навіть не знає, хто батько хлопця. Пішла по руках дівка, а зараз і неясно, де знаходиться, а Надька тепер сльози ллє. Раніше думати треба було, а не потурати всім бажанням донечки… Та й малий не кращим буде… — уголос роздумувала бабуся, на хвильку забувши про онуку.

— Що, бабусю? Я не зрозуміла, — сказала Ліза.

— А цього й не треба тобі розуміти. Запам’ятай інше: з цим хлопцем тобі взагалі не можна спілкуватися. Тут можна дружити лише з Оксаною, Олею та Діною. А зараз, Лізочко, іди спати й добре подумай над тим, що я тобі сказала. Бо як довідається про це спілкування дідусь, або, ще гірше, тато з мамою, то нам обом буде непереливки!

Лежачи в ліжку, Ліза справді думала про те, що сказала їй бабуся.

— Отож, Матвій — поганий, а Оксана, Оля і Діна — хороші?! — тихо говорила сама до себе Ліза. — Але ці дівчата втекли від мене й узагалі не хотіли зі мною дружити. А Матвій допоміг і сказав, що йому було приємно зі мною познайомитися.

     Дівчинка вже дрімала, але її дитячий, наївний розум ніяк не міг зрозуміти: чому ті, хто допомагає, — погані, а ті, хто завдає шкоди, — хороші?