8.

      На перший погляд Лізі здалося, що озеро зовсім близько. Та коли вона рушила до нього, здавалося, воно весь час віддалялося. Проте Ліза вирішила не зупинятися й пішла далі.

  Сільські будиночки знову залишилися позаду, а попереду розкинувся великий луг, усіяний різнобарвними квітами. Над ними кружляли метелики. Дівчинці тут дуже подобалося. Їй захотілося назбирати квітів або впіймати метелика, щоб зблизька роздивитися його. Але вона згадала, що найбільше хотіла побачити лебедів. Тож відкинула цю думку й знову рушила вперед.

     Озеро було вже зовсім близько, і Ліза чітко бачила красивих птахів, що плавали по ньому. Вона ніколи раніше не бачила лебедів наживо — лише в книжках та по телевізору. Знала, що у їхньому місті є парк, де вони живуть, але її ніхто туди так і не звозив. І мама, і тато були надто зайняті для таких, здавалося б, дрібниць. А тут Лізі пощастило — вона могла побачити лебедів без допомоги дорослих і досхочу намилуватися ними.

      Над озером росли плакучі верби, а вдалині виднівся невеликий гай. Та туди Ліза йти не збиралася. Вона підійшла ближче до води, зручно вмостилася під однією з верб і зачаровано стала спостерігати за птахами.

      Красиві й граційні, вони повільно та велично ковзали по воді. Спочатку трималися віддалік, але, зрозумівши, що дівчинка не зробить їм нічого поганого, почали підпливати ближче. Ліза нарахувала кількох білих лебедів і одного чорного, який здавався найбільшим. Білі дедалі сміливіше наближалися до берега, а чорний тримався осторонь.

     Лізі дуже хотілося роздивитися його.

— Ти, мабуть, тут головний! — уголос промовила вона. — Такий красивий... Треба тобі знайти подружку!

     Саме в цю мить до чорного лебедя підплив молодий білий лебідь.

— Та ось же вона! Ви така гарна пара! — радісно вигукнула дівчинка й заплескала в долоні.

    Птахи злякалися шуму й почали відпливати. Ліза засмучено зітхнула і раптом згадала, що вже пора повертатися додому.

      Вона підвелася й озирнулася. Іти, звісно, можна... Але куди саме? Будинків ніде не було видно. Тим часом сонце вже швидко хилилося до обрію. У траві засюркотіли коники, над водою закружляли зграйки комарів, почулося кумкання жаб...

     Лізі стало страшно. Тепер краса лебедів її вже зовсім не тішила. Вона хотіла покликати на допомогу, але розуміла, що тут її ніхто не почує.

     Раптом у кущах почулося шарудіння. Ліза насторожилася й повернула голову в той бік. За мить гілки розсунулися, і з кущів вийшов... хлопець, онук баби Наді. Він упевнено прямував до неї.

— Ти що тут робиш, Принцесо? — трохи зверхньо запитав він.

— Я...

— Звісно, ти. Тут більше нікого немає.

— Я приходила на лебедів подивитися... І...

— Заблукала?

— Зовсім ні... Просто...

— Тобі страшно?

     Ліза знову хотіла заперечити, але цього разу лише кивнула.

— Ходімо. Зі мною можеш не боятися, — упевнено сказав Матвій і взяв Лізу за руку.

     Вона не заперечувала, довірливо простягнула йому свою долоньку, і вони повільно пішли вздовж берега.

— То як? Сподобалися лебеді? — запитав Матвій.

— Дуже. Особливо чорний лебідь. Він справжній красень! Так гордо плаває, поодаль від усіх. До нього підпливав лише молодий білий лебідь. Мабуть, його подружка.

— Мабуть... — задумливо відповів Матвій. Потім запитав: — А ти як про лебедів дізналася?

— Подружки розповіли.

— Розповіли, але піти з тобою не захотіли?

— Спочатку обіцяли, а потім вирішили до лісу йти.

— А ти чому з ними не пішла?

— Вони... не хотіли, щоб я йшла, і втекли... — зізналася Ліза.

— Ох, Принцесо... Не подобаєшся ти їм. Так само, як і я. Бо ми від них відрізняємося. Ти — надто багата, я — надто бідний. Та це неважливо. Просто ми не такі, як вони...

— Як той чорний лебідь?

— Що? Ага... Як він.

— Але ж лебеді все одно плавають поруч із ним і не проганяють його!

— Це тому, Принцесо, що птахи мудріші за людей.

     Так, розмовляючи, вони дійшли до села. Лише там Матвій відпустив Лізину руку, хоча все одно йшов поруч. Коли вони проходили повз одну садибу, несподівано загавкав собака. Ліза здригнулася й знову взяла Матвія за руку.

— Не бійся, я поруч! — запевнив він.

     Так вони дійшли до своїх дворів.

— Дякую, що провів мене! — сказала Ліза, збираючись зайти у свою хвіртку.

— Та нема за що... — ніяково відповів Матвій. — І взагалі, Принцесо, можеш звертатися до мене, якщо щось буде треба...

— Мене Ліза звати. А тебе? — несподівано запитала дівчинка.

— Матвій... — хлопець трохи зашарівся.

— Лізо! Лізо, ти де так довго ходиш? — бабуся вже вийшла аж до хвіртки.