7.

      Декілька днів Ліза бавилася сама. Дівчата більше до неї не приходили, та й вона вже якось звикла гратися наодинці.

   Одного дня, коли дідусь після обіду вже поїхав на роботу, а бабуся мила посуд, Ліза вирішила погуляти на подвір'ї. Вона взяла свою улюблену Барбі й прогулювалася з нею біля бабусиного квітника. Раптом дівчинка помітила, що хтось зайшов до їхнього двору. Придивившись, вона побачила дорослу жінку та дівчинку. У ній Ліза впізнала Діну, одну зі своїх тутешніх подружок. Як виявилося, поруч із Діною була її мама. Точніше, навпаки — Діна прийшла разом із мамою. Вона принесла бабусі листа, якого листоноша залишила в бібліотеці, бо її терміново кудись викликали.

     Бабуся переглянула листа й зрозуміла, що там не було нічого важливого — просто написала якась давня знайома. Але оскільки бібліотекарка спеціально принесла його, то запросила її попити чаю. Поки дорослі розмовляли, дівчатка мали змогу погратися. Ліза покликала Діну до своєї кімнати, де було безліч іграшок, і вони якийсь час захоплено бавилися.

Та раптом Діна згадала, що о п'ятій вечора мала зустрітися з подружками Оксаною та Олею. Вона побігла до мами й повідомила, що їй уже час іти.

— То й Лізу кличте із собою! — сказала мама.

—Підеш, Лізо? — поцікавилася Діна.

— Бабусю, можна? — запитала Ліза.

— Гаразд, донечко, йди, але ненадовго! — дозволила бабуся.

    І Діна з Лізою швидко побігли на місце зустрічі з подружками.

— Навіщо ти її привела? — почула Ліза, як Оксана прошепотіла Діні на вухо, коли дівчата зустрілися.

— Нічого не могла зробити — мама наказала. Якби відмовилася, то й мене не відпустила б.

— Гаразд, щось придумаємо! — тихцем відповіла Оксана, а потім уже вголос додала: — Лізо, ми йдемо дивитися на лебедів, що прилетіли на наше озеро. Воно майже біля лісу. Підеш із нами?

— Так, піду. Мені бабуся дозволила.

— Ну гаразд... — трохи хитреньким голосом сказала Оксанка. — Але ми ще й до лісу зайдемо, подивимося, які там ягоди є.

— Добре, — погодилася Ліза.

     Всю дорогу до лісу Оксана, Діна й Оля про щось перешіптувалися. Ліза кілька разів перепитувала, про що вони говорять.

— Ой, Лізо, не зважай. Ти ще маленька. А ми говоримо про проблеми дорослих дівчат.

     Ліза більше не питала. Ні, вона їм не вірила. Розуміла, що справа зовсім не в якихось проблемах, а в ній самій. Не подобалася вона їм. Дівчинка вже було вирішила повернутися, але вони відійшли надто далеко від дому, і вона не була впевнена, що знайде дорогу назад.

Незабаром Ліза помітила попереду ліс, а село вже лишилося позаду.

— Дівчата, а ми довго тут будемо гуляти? — усе ж наважилася запитати Ліза.

— Ну скільки буде потрібно, стільки й будемо, — почала Оля.

— Так, бо нам мама сказала назбирати суниць! — продовжила Оксанка.

— Але ж вони вже пройшли! — заперечила Діна.

     Оксана крадькома приклала палець до губ, натякаючи Діні, щоб та мовчала. Але Ліза це помітила.

— Може, ще й не пройшли. Лише початок липня! — наполягала Оксана. — То що, Лізо, підеш із нами?

— Так... напевно, — відповіла Ліза.

— І що, вовків не боїшся? — запитала Оля.

— А ви не боїтеся?

— Ну, ми старші, то втечемо. А ти... — стояла на своєму Оксана.

    Ліза здогадувалася, що справа не у вовках, а в тому, що дівчата хочуть позбутися її товариства.

— А що ж мені робити? — запитала вона.

А дівчатам тільки цього й треба було.

— Повертайся додому, Лізо, — порадила Діна.

— Але ж я сама не знайду дороги! — Ліза озирнулася назад. Село вже сховалося за пагорбами. До нього вела вузька дорога-змійка, оточена з одного боку кукурудзяним полем, а з іншого — широким лугом. Чомусь усе це дуже лякало дівчинку.

— Та що тут шукати? Йдеш і нікуди не звертаєш! — сказала Оля.

— Може, все-таки я з вами?

— Лізо, ми ще будемо довго. Твої бабуся з дідусем хвилюватимуться! — наполягала Оксана.

— Та ще й сваритимуть! — додала Оля.

— Вони мене не сварять! — заперечила Ліза.

— Це просто ти ще так пізно додому не поверталася! А тут, якщо на вовків натрапимо, то хтозна, коли повернешся... — лякали її дівчата.

— Тут немає вовків. Мені дідусь колись розповідав.

— Це колись не було. А зараз є!

— Ага. Із зоопарку втекли!

— Із зоопарку? Такого не буває! — не повірила Ліза, хоча вже розуміла, що їй доведеться повертатися додому самій.

— Буває! Буває! Біжи, Лізо, а ми підемо по суниці. Бо ти й так нас затримала! — Оксана хотіла якнайшвидше відправити Лізу.

— А ми ж мали йти дивитися на лебедів! — нагадала Ліза.