6.

      Наступного дня до Лізи подружки не прийшли. Спочатку дівчинка не дуже через це засмутилася, але вже надвечір їй стало досить нудно. Вона попросилася у бабусі трохи погуляти. Бабуся дозволила, лише наказала довго не затримуватися. Ліза кивнула й вийшла за ворота.

     Трохи віддалік виднілася група дітей, які грали в якусь рухливу гру. Ліза рушила до них. Вона вже почала переходити дорогу на протилежний бік, як раптом у сусідньому дворі відчинилася хвіртка. За мить звідти вийшов Матвій — онук бабусі Наді. Він теж на мить зупинився й поглянув на Лізу.

     Їхні очі зустрілися. Її — великі, шоколадні, трохи здивовані, і його — зелено-сірі, у яких промайнуло якесь захоплення. Та ця мить була надто короткою. Ніби щось пригадавши, і він, і вона різко розвернулися в різні боки й кинулися бігти.

— Лізочко, щось трапилося? Від кого втікаєш? — спитала бабуся.

— Ні від кого. Просто мені не сподобалася гра, у яку грають місцеві діти, тому я втекла від них! — швидко проговорила Ліза, відчуваючи, як рум'янець заливає її щічки.

      Але, на щастя для дівчинки, бабуся була надто зайнята й не помітила цього.

— За тобою що, сто вовків гналося? — запитала бабуся Матвія.

— Ні, не сто! — відповів Матвій.

— А скільки ж, що ти так біг, аж захекався?

— Жодного... Напевне.

— То від кого ж ти втікав? — допитувалася бабуся.

— Ні від кого. Просто передумав іти гуляти. Ці діти все одно не хочуть зі мною дружити.

— Синочку, не лізь до них першим. Бо ж вони тебе потім винним зроблять.

— Нехай роблять. Мені байдуже...

— Та навіщо ж тобі з ними з'їдатися? Ти ж виростеш, житимеш тут, а вони будуть твоїми сусідами.

— Не буду я тут жити. У мене квартира в місті! — гордо заявив Матвій.

— Ой, дитино... Нема вже тієї квартири... — гірко мовила бабуся.

— Чому нема? А де вона поділася?

— Забрали її, дитино. Забрали погані люди.

— То повернуть. Я виросту й змушу їх повернути. Це наша з мамою квартира. Я виросту, і всі, хто ображав мене, мою маму чи вас, дадуть мені за це відповідь!

— Ой, Матвійчику, нічого в цьому світі ти не доведеш. Надто вже багато тут недобрих і жорстоких людей.

— Тоді я стану ще гіршим і все одно змушу кожного мене поважати!

— Матвійку, ти ще надто юний і гарячий. А це дуже небезпечно. Іноді варто опустити голову й змовчати.

— О, ні! Цього я робити не буду.

— Але ж таке життя, синку. Одні ним керують, а інші змушені опускати голову.

— Тоді чому б мені не стати тим, хто керує?

— Ах, синку... На жаль, щоб керувати, тобі треба було народитися в іншій сім'ї, а не в нашій.

— Бабусю, обіцяю вам: я колись керуватиму іншими! — твердо мовив Матвій.

     Бабуся лише гірко усміхнулася. А онук уже тоді знав, що неодмінно виконає обіцянку, яку дав бабусі.