5.

А Матвій тим часом ретельно відпирав хустинку від власної крові. Йому пощастило прийти додому, коли бабуся ще пасла козу. Він швидко набрав води в тазик і пішов умиватися. Кров уже не текла, а біль був цілком терпимим. Та хіба вперше йому розбивають ніс? Тільки от Матвій не хотів, щоб бабуся щось запідозрила. Тому намагався якнайшвидше привести себе до ладу.

     Він узяв бабусине господарське мило й щосили тер хустинку, аби вона стала такою ж бездоганно чистою, якою її дала йому та дівчинка. Матвій раптом пригадав її великі карі очі, схожі на намистинки, і той погляд. Не такий, як у решти дітей, — злий і насмішкуватий, а ніжний і співчутливий.

    Хто була ця дівчинка, він не знав. Минулого року, коли приїздив до бабусі на канікули, він її не бачив. Отже, вона не місцева. Матвій замислився, скільки їй років. Вирішив, що не більше восьми. «Малявка ще! Але ж яка симпатична!» — подумав він.

     І це була перша думка в його житті, коли він звернув увагу на дівочу красу. Так, дівчинка була вродливою. Але не лише її зовнішність запала хлопцеві в душу. Найбільше вразив її вчинок. Стільки дітей, старших за неї, оточили їх. Вона ж, мабуть, навіть не всіх знала, але все одно наважилася простягнути йому носовичок. Не пошкодувала його, не побоялася, що він забруднить тканину кров'ю. А вони... вони зневажливо обізвали її Принцесою.

     Його теж обізвали. Ще минулого року, коли один із місцевих хлопців, той, що вважав себе найсильнішим, першим поліз у бійку. Тоді Матвій ударом ноги розбив йому губу. Решта одразу кинулися на нього, але він витягнув маленького ножика. Хлопці відступили, зате відтоді дали йому прізвисько Бандит.

     Словом, ще з першого літа, коли він приїхав до бабусі, у нього не склалися стосунки з місцевою дітворою. Але тепер тут була вона — смілива маленька дівчинка, яку місцеві прозвали Принцесою. Що ж, Принцеса — це не так уже й погано. І відтоді саме так він почав називати її подумки. Принцеса. Але не глузливо, як інші, а з теплом і захопленням.

     Потім прийшла бабуся. Вона заходилася розігрівати вечерю, а тим часом Матвій шмигнув у садок і розвісив там дівчинчин носовичок, щоб той висох. Завтра вдосвіта він мав прокинутися раніше за бабусю й забрати його.

— Матвійку, та в тебе сорочка розірвана! — уже за вечерею помітила бабуся. — Ти знову побився з хлопцями?

— Трішки...

— Навіщо ти до них лізеш?

— Бабусю, не я до них лізу, а вони до мене.

— Ой, Матвію, не задирайся до них. Я так хочу, щоб ти виріс хорошою людиною. Будь розумніший і обходь їх стороною.

— Бабусю, але іноді стороною обійти важко.

— Важко, але вкрай необхідно. Не зважай на їхні образливі слова — і вони перестануть тебе чіпати.

— Чіпатимуть. Навіть якщо я не дивитимуся в їхній бік, усе одно чіпатимуть, бо вони мене ненавидять.

— Чому? Ти щось погане їм зробив?

— Нічого я їм не зробив. Просто я не такий, як вони. Ось вони мене й не люблять.

Матвієві хотілося сказати, що вони не злюбили й ту дівчинку, бо вона теж не така, як усі. Але тоді бабуся могла б помітити його захоплення нею, а цього йому зовсім не хотілося.

— Іди, Матвійку, спати. Відпочинь, поки маєш таку можливість.

— А ви, бабусю? Вам теж треба відпочити.

— Так, я швиденько помию посуд і теж піду спати.

     Матвій слухняно ліг у своє ліжко. Втома швидко взяла гору, і він заснув.

     А вночі йому наснилася та дівчинка. Тільки вже не маленька, а доросла, ще красивіша. І він теж був дорослим. Вони разом пливли на великому кораблі й були дуже щасливі.