4.

    Вийшовши за паркан, Ліза побачила неподалік, на невеличкому пагорбі, гурт дітей, які голосно галасували. Серед них вона помітила Оксанку, Олю та Діну, тож одразу попрямувала до них.

     Підійшовши ближче, Ліза побачила, що там зібралося понад десяток дітей — дівчат і хлопців її віку та трохи старших. Дівчата стояли колом, а хлопці були всередині. Щоправда, не стояли, а качалися по траві, зчепившись у бійці й здіймаючи страшенний галас.

— Що тут відбувається? — тихо запитала Ліза в Олі.

— Не бачиш? Новенького б'ють! — байдуже відповіла та.

— А чому?

— Щоб не був занадто борзим! — пояснила Оля.

     Лізу здивувала така відповідь. Та замислюватися над нею не було коли, бо саме в цю мить бійка закінчилася. Хлопці почали розходитися в різні боки.

— І не смій тут диктувати свої правила! — кинув один із них.

— Ага! Бо наступного разу розбитим носом не відбудешся! — додав інший.

— Ой, налякали! — пролунав чийсь голос.

     Спочатку Ліза навіть не зрозуміла, звідки він лунав. Та вже за мить побачила, як із трави підводиться ще один хлопець. Його обличчя було залите кров'ю, що текла з розбитого носа, а рукавом розірваної сорочки він безуспішно намагався її витерти.

— Нечесно! Четверо на одного! Ганьба! — вперто вигукнув він.

— Ну-ну, поговори ще! — ступив до нього один із нападників.

— Облиш, Антоне! Нехай той міський спершу шмарклі витре. Ми ще йому покажемо!

     Тим часом постраждалий повільно вийшов із кола. Ліза поглянула на нього, і їй стало його дуже шкода, адже вона теж була новенькою й міською. Їй захотілося якось підтримати хлопця, хоча вона не знала, як це зробити. Вона ще раз глянула на нього — кров із носа не переставала текти. І тоді Ліза, не роздумуючи, дістала з кишеньки свого платтячка біленький носовичок.

— Тримай! — простягнула Ліза носовичок хлопцеві. — Це трішки допоможе.

    Хлопець кілька секунд здивовано дивився на неї, а потім таки взяв хустинку.

— Дякую, — тихо мовив він і приклав білий носовичок до обличчя. За мить той став закривавленим.

— Ха! Принцеса! — вигукнув хтось із дітей.

— І бандит! — додав хтось інший.

— Ха-ха! Бандит і Принцеса! Бандит і Принцеса! — почали навперебій вигукувати діти.

     Хлопець уже пішов від них. А Ліза стояла посеред галасливої юрби й розуміла, що плакати не можна, бо тоді очі стануть червоними й некрасивими.

    А діти вже, здавалося, забули про те, що щойно сталося, і знову гралися в квача. Вони бігали, стрибали, галасували, а Ліза нерухомо стояла серед цього натовпу.

— Ей, Принцесо, граєш із нами? — раптом запропонував хтось.

     Ліза похитала головою.

     Лише згодом, через багато років, вона зрозуміє, що тоді несвідомо відгукнулася на прізвисько, яке діти вигадали їй за кілька хвилин до цього. Можливо, якби вона не озвалася, воно й не закріпилося б так швидко. Але сталося інакше. Відтоді для цих дітей вона перестала бути просто міською дівчинкою Лізою. Вона стала Принцесою.

    Ліза зробила кілька кроків, щоб вийти з юрби. Хтось випадково штовхнув її.

— Принцесо, не плутайся під ногами! — крикнув уже хтось інший.

Лізі було дуже неприємно це чути, та вона мовчки повільно пішла додому.

— Ей, Принцесо! Лізо, зачекай! — наздогнала її Оля. — Ти що, вже додому?

— Так, — стримано відповіла Ліза.

     Їй не хотілося зараз ні бавитися, ні сперечатися з кимось із дітей. Вона просто хотіла піти звідти. Але раптом запитала:

— Олю, а хто цей хлопець?

— Та це ж Матвій, онук баби Наді. Приїхав із міста. Він живе в інтернаті, але бабуся забрала його на літо, — пояснила Оля й побігла назад до дітей.

«Онук баби Наді?!» — страшним відлунням пролунали для Лізи ці слова.

     Але ж дідусь із бабусею заборонили їй спілкуватися з ним. Казали, що він їй не рівня. А вона ж дала йому свою хустинку! І він забруднив її своєю кров'ю!

    «Що ж тепер робити? Бабуся з дідусем не повинні про це дізнатися. Але як повернути хустинку? Потрібно піти до баби Наді й попросити, щоб вона віддала її, а тоді тихенько випрати».

      Ліза вже майже звернула до подвір'я баби Наді, коли раптом побачила біля свого двору бабусю.

— Лізо, ходи вже додому! — гукнула вона.

     Звісно, Ліза пішла до бабусі. Тепер їй стало ще тривожніше. Що буде, якщо бабуся запитає, де її хустинка?

— Ну як погуляла, донечко? — запитала бабуся.

— Добре, але… — почала Ліза.

— Ну й добре, що добре, — бабуся, схоже, почула лише перше слово. — Ходімо до хати. Зараз дідусь приїде з роботи, будемо вечеряти.

    Ліза пішла за бабусею й більше нічого не стала розповідати.