3.

По обіді дідусь знову поїхав на роботу. А бабуся, зібравши все зі столу, повела Лізу до сусідських дітей. Звісно, до тих, кого схвалив дідусь.

     Сестричок Оксанку та Олю Ліза пам'ятала ще з минулого року: одна була на рік старша за неї, а друга — на два. Крім них, тепер із сестрами товаришувала Діна — донька бібліотекарки. Вона була однокласницею Олі, тож Ліза в цій компанії виявилася наймолодшою.

     Дівчатка теж пам'ятали Лізу й щиро зраділи її приїзду. Одразу ж напросилися до двору її дідуся й бабусі, щоб вона показала свої іграшки. Ліза з радістю погодилася, і вся дитяча компанія перебралася до затишного садка.

     Ліза винесла чимало іграшок, які привезла з собою: ляльок Барбі з будиночками, машинами й одягом, дитячий посуд, конструктори та ще багато такого, чого сільські діти, навіть із заможніших родин, зроду не бачили. Тож якийсь час усі дівчатка гралися із захопленням. Та дітям важко довго всидіти на одному місці, і навіть найцікавіші іграшки не можуть надовго втримати їхню увагу.

— Дівчата, а ходімо на вулицю гратися! — запропонувала Оксанка. — А то мені тут уже трішки сумно.

— І мені! — підтримала сестру Оля. — Ходімо, Діно!

І троє дівчаток кинулися до хвіртки.

— Але спочатку мені треба прибрати іграшки! — зупинила їх Ліза.

— Ну, іграшки твої, то ти їх і збирай! — відповіла Оля.

— Але ж ми разом гралися... — спробувала заперечити Ліза.

— Гаразд, позбирай іграшки й приєднуйся до нас на вулиці, — сказала Оксанка.

— А де ви будете?

— Вийдеш за ворота — одразу нас побачиш! — крикнули дівчатка й чимдуж побігли геть.

     Ліза засмутилася, але все одно акуратно поскладала іграшки до коробок. Її змалку привчали до порядку, і вчинити інакше вона просто не могла. Якби хтось із дорослих запитав: «Лізо, чому твої іграшки не прибрані?», їй було б дуже соромно.

    З Лізою ніхто ніколи не сварився. Дорослі лише докірливо дивилися їй в очі. Саме цього дівчинка боялася найбільше.

     Вона пам'ятала, як одного разу написала контрольну на не надто високий бал. Увечері тато переглянув щоденник і сказав:

— Лізо, невже ти не могла більше постаратися й отримати найвищий бал?

     Він пильно подивився їй в очі, і дівчинка раптом відчула себе якоюсь нікчемою, яка навіть не здатна добре вчитися.

— Вибач, тату... — ледь стримуючи сльози, тихо пролепетала вона.

— Постарайся більше нас із мамою не розчаровувати, — м'яко сказав батько.

     Ліза мовчки побігла до своєї кімнати. Їй було дуже прикро, що вона розчарувала батьків, і так хотілося поплакати... Але плакати вона теж не могла. Мама казала, що від сліз очі червоніють і виглядають хворими, а Ліза повинна завжди мати гарний вигляд. Тож плакати вона дозволяла собі вкрай рідко.

Впоравшись з іграшками, Ліза повідомила бабусю, що йде бавитися на вулицю з дівчатами.

— Гаразд, Лізо, але будь обережна, — сказала бабуся.

Ліза кивнула й побігла шукати нових подруг.