2.

     А тим часом бабуся накривала на стіл.

— Донечко, ти дуже голодна? — запитала бабуся.

Дівчинка заперечно похитала головою.

— Тоді, може, зачекаємо дідуся на обід?

— Так, зачекаємо. Разом буде веселіше! — погодилася Ліза. — А можна, поки чекатимемо, я піду пограюся надвір? — поцікавилася вона. У бабусі заборон було значно менше, ніж удома.

— Так. Але я маю до тебе одне прохання.

— Яке? — Дівчинка дуже любила, коли їй щось доручали.

— Ти пам'ятаєш бабусю Надю?

— Ту, що живе через дорогу й тримає козу?

— Ага, саме її. Могла б ти перебігти до неї й узяти молока? Я потім гроші їй занесу. Тобі буде корисно його попити.

— Так, бабусю, піду! — радо погодилася Ліза.

     На весняних канікулах, коли Ліза гостювала в бабусі, вона теж ходила до бабусі Наді по молоко. Та жила зовсім близько — потрібно було лише перейти вулицю. У селі, та ще й на ґрунтовій дорозі, автомобілі їздили повільно, тож діти могли безпечно переходити з одного боку на інший.

Не минуло й п'яти хвилин, як Ліза вже відчинила перекошену дерев'яну хвіртку й зайшла на подвір'я бабусі Наді.

— Бабусю Надю! — голосно покликала вона.

    У відповідь залунав дзвінкий гавкіт невеличкого песика Тузика. Його Ліза не боялася: на минулих канікулах вони не раз разом бавилися. Обминувши песика, дівчинка зайшла до будинку. Її одразу огорнув теплий аромат щойно спечених пиріжків.

— Добрий день, бабусю Надю! — голосно привіталася Ліза, помітивши господиню, яка поралася біля печі.

— Ой, Лізочко, доброго тобі здоров'ячка! — усміхнулася літня жінка. — Погостювати до бабусі з дідусем приїхала?

— Так. А бабуся мене до вас по молоко відправила!

— Ой, а я майже все використала. Лише пів літра залишилося. Вистачить?

— Мабуть, — відповіла Ліза, бо й гадки не мала, багато це чи мало.

— Зараз дістану з холодильника. Бо я сьогодні вирішила пиріжків спекти — теж матиму гостей! — усміхнулася бабуся Надя.

— До вас теж онучка приїде? — радісно запитала дівчинка.

— Ні, онук.

— Зрозуміло... — трохи засмутилася Ліза.

    З хлопчиками їй було не дуже цікаво гратися, а от якби приїхала дівчинка, вона могла б знайти собі хорошу подружку. Місцеві ж дівчатка хоч і приходили до неї бавитися, та їх більше цікавили її іграшки, ніж вона сама. Лізі це не дуже подобалося.

— Тримай, дитино! — бабуся Надя простягнула їй слоїк із молоком.

— А скільки років вашому онукові? — швидше з ввічливості, ніж із цікавості, запитала Ліза.

— Скоро буде тринадцять.

— О, він уже такий дорослий! — вигукнула дівчинка.

     Їй було лише дев'ять, а тринадцятирічні діти здавалися майже дорослими.

— Так... дорослий... — тихо мовила бабуся, і в її голосі відчувся смуток.

     Та Ліза цього не помітила. Вона подякувала за молоко й побігла додому, адже попереду на неї чекало ще стільки всього цікавого!

     У просторій, проте затишній кухні бабуся вже завершувала накривати на стіл. На білосніжній скатертині одна за одною з'являлися тарілки, чашки й мисочки з домашніми смаколиками, а кімнатою пливли аромати свіжої випічки та запашного чаю. Посеред столу вже стояла велика миска гарячого борщу, тарілка рум'яних пиріжків, домашня сметана, свіжий хліб і невеличкі вазочки з вишневим варенням та медом.

     Усе було акуратно й охайно — саме так, як любив дідусь. Він полюбляв щедрі, неспішні обіди, тож бабуся звикла накривати стіл по-святковому, з особливою турботою й достатком. У дев'яності роки це могло здатися навіть дещо показним, але дідусь, який очолював сільськогосподарський кооператив, вважав такий достаток ознакою свого становища.

— Бабусю, я принесла молоко! — ще з порога вигукнула Ліза. — Тільки в баби Наді залишилося ось стільки. Вистачить?

— Ну, скільки вже є. Постав поки що в холодильник і йди мий руки. Дідусь ось-ось приїде, — лагідно мовила бабуся.

     Дівчинка побігла до ванної.

     Невдовзі всі троє — дідусь, бабуся й онука — вже сиділи за столом.

— То як у тебе справи, Лізо? — запитав дідусь.

    Він був статним сивочолим чоловіком у світло-сірому костюмі з краваткою. Навіть у вихідні вдягався саме так, бо вважав, що його становище керівника не дозволяє виглядати інакше.

— У мене все добре, дідусю! — жваво відповіла дівчинка.

— То нагадай мені, у який клас ти вже переходиш?

— У четвертий, дідусю!

— Ого, яка доросла! З навчанням у тебе все добре — це я знаю. А друзів маєш?

— Маю двох подруг зі школи. Але, на жаль, улітку ми не бачитимемося. Може, тут у вас із кимось подружуся?

— У нас? А з ким же? — запитав дідусь, швидше звертаючись до дружини, ніж до онуки.

— У Галі є дівчатка такого ж віку, та й у Тетяни донька підростає, — відповіла бабуся.