1.

1993 рік

     Потужний чорний «Мерседес» упевнено мчав вузькою сільською вулицею, час від часу оминаючи калюжі. На задньому сидінні сиділа симпатична русява дівчинка, міцно притискаючи до себе довговолосу Барбі. Її власне волосся теж було довгим — справжня гордість. Сьогодні мама зібрала його у високий хвіст і прикрасила модним пишним бантом.

    Дівчинка дивилась у вікно і побачила як групка дітей стрибала по калюжах, а потім перевела погляд на суворого батька, що вів авто – годі й питати, точно так не дозволить.

       Ліза була єдиною дитиною в сім'ї. Її всі любили і, напевно, правильно буде сказати, цінували.  Так інколи цінують і бережуть коштовний скарб, намагаючись захистити його від будь-якої небезпеки чи стороннього впливу.

      У Лізи було все, про що діти дев'яностих могли лише мріяти: модний імпортний одяг, безліч іграшок, які більшість бачила хіба що в телевізійній рекламі, солодощі, екзотичні фрукти і навіть омріяна приставка «Денді». Не вистачало лише того, що її однолітки сприймали як щось цілком звичайне: галасливих дворів, веселих пригод із друзями, безтурботних дитячих пустощів і, зрештою, самих друзів, із якими можна було б розділити всі ці радощі.

      Ліза навчалася в єдиній у місті приватній школі. Щоправда, там були лише початкові класи. Після четвертого їй доведеться перейти до звичайної школи. Саму Лізу це майже не хвилювало. Значно більше переймалися батьки. Чому власники школи не відкривали старші класи, достеменно ніхто не знав. Можливо, виникли якісь організаційні труднощі. Та батько й мати щиро сподівалися, що до того часу, як донька закінчить початкову школу, всі питання буде вирішено і вона зможе продовжити навчання там, де вже почувалася своєю.

      Будинок, біля якого батько зупинив автомобіль, одразу вирізнявся серед інших сільських осель. Високий паркан приховував молодий фруктовий сад, у якому тихо шелестіло листя. Сам будинок був невеликий, але дуже охайний і затишний: двоповерховий, пофарбований у білосніжний колір, із дахом із червоної черепиці, що яскраво контрастував із блакитним літнім небом.

    Батько з донькою вийшли з автомобіля й попрямували до будинку вузенькою алейкою, викладеною каменем. Ліза легко крокувала поруч, а тихе цокання маленьких підборів розносилося подвір'ям. Від думки, що попереду на неї чекають два тижні у бабусі й дідуся, дівчинка ледве стримувала усмішку. Мама з татом вирушали у діловий круїз, організований закордонними партнерами батька. Лізу не могли взяти із собою. По-перше, на борту були лише дорослі, і дівчинці було б там нудно. А по-друге, її часто заколисувало навіть у звичайних поїздках, тож морська подорож могла перетворитися для неї на суцільне випробування.

    Бабуся майже вибігла назустріч гостям і міцно пригорнула онуку.

— Моя красунечко! Яка ж я рада тебе бачити! — тепло промовила вона.

Потім жінка підійшла до сина й хотіла обійняти і його.

— Мамо, облиш. Я вже надто дорослий для цього, — сухо відповів він.

Чоловік простягнув матері велику дорожню сумку.

— Тут речі Лізи. А мені вже час. Перед від'їздом ще маю багато справ.

— То хоч пообідаєш?

— Ні. Я ж сказав — не маю часу.

— Батько хотів тебе побачити...

— Іншим разом. Я справді поспішаю. Телефон працює?

— Та знову негода була... проводи пообривало.

— А стільниковий?

— Та я щось...

— Зарядити, мабуть, забули.

— Мабуть...

— То поставте на зарядку. Якщо щось буде потрібно... Хоча, коли ми будемо за кордоном, навряд чи додзвонитеся. Та й у вас тут зв’язок геть нікудишній, та все ж ...

     Вони ще перекинулися кількома словами, після чого батько сів у машину й поїхав.

     Бабуся взяла Лізу за руку і повела до будинку. Від бабусі завжди віяло теплом, ніжністю і спокоєм. А її дім пахнув затишком — зовсім не так, як великий будинок, у якому Ліза жила з батьками.

Той будинок був розкішним, просторим, бездоганно доглянутим. Саме там вона народилася й росла. Але для маленької дівчинки він здавався надто великим і холодним. У ньому було багато дорогих меблів, високих стель і порожніх кімнат... та чомусь зовсім мало домашнього тепла.