Розділ 10(КІНЕЦЬ)

Сонце безжально палило гребінь скель, перетворюючи каміння на розпечені леза. Еліза відчувала, як важка шкіряна куртка Кейна пахне нагрітою дорогою та порохом — цей запах тепер став для неї синонімом безпеки серед небезпеки. Під нею переступав копитами Цвіркунчик — її вірний гнідий коник, названий так за звичку тихо форкати, наче комаха в траві. Він відчував напругу господині, нервово здригаючи шкірою на шиї.

— Готова? — Кейн порівнявся з нею. Його обличчя під крисами капелюха було напруженим, очі перетворилися на дві сталеві щілини. Він перевірив барабан свого револьвера — сухе клацання металу прозвучало як вирок.

— Готова, — твердо відповіла Еліза. Вона вивела Цвіркунчика на самий край обриву.

Внизу, в золотистій куряві, розтягнувся конвой. Фургони зі сріблом виглядали як незграбні жуки, оточені зграєю хижаків. «Пси» Блека — добірні найманці в однакових темних порошниках — тримали вінчестери напоготові.

Еліза набрала повні легені гарячого повітря. Вона підняла Цвіркунчика на диби, змушуючи його заіржати на весь каньйон, і скинула з голови капелюх. Її волосся спалахнуло на сонці золотою мішенню.

— Ось вона! Це вона! Втікачка! — пролунав хрипкий крик знизу.

Мить — і конвой розсипався. Жадібність перемогла обов’язок. Майже всі найманці, підганяючи коней криками та шпорами, кинулися в бік схилу. Срібло перестало їх цікавити, коли на горизонті з’явилася нагорода, за яку Блек обіцяв золоті гори.

— Тепер! — гаркнув Кейн.

Вони рвонули з місця. Цвіркунчик летів так низько до землі, що здавалося, він справді ковзає, як комаха. Еліза пригнулася до його гриви, відчуваючи, як повз вуха зі свистом пролітають перші кулі. Кейн скакав трохи позаду, закриваючи її своїм корпусом і конем. Він розвернувся в сідлі, і його револьвер заговорив — ритмічно, вбивчо. Кожен його постріл змушував найманців пригинатися, збиваючи їм темп.

— Праворуч, у «Горло Диявола»! — крикнув Елізі крізь гуркіт копит.

Вона різко повернула Цвіркунчика у вузьку розщілину, яку з дороги неможливо було помітити. Це був початок справжнього лабіринту. Стіни каньйону миттєво зімкнулися над ними, даруючи рятівну тінь. Найманці влетіли слідом, але тут їхня чисельна перевага стала їхнім прокляттям. У вузьких проходах вони штовхали один одного, їхні коні спотикалися об гостре каміння.

Раптом каньйон здригнувся. Позаду, десь біля входу в розщелину, прогримів потужний вибух. Земля під копитами Цвіркунчика здибилася, а в небо злетів стовп рудого пилу та каміння. Це спрацював динаміт Джека.

— Є! Дорогу завалено! — Кейн переможно вигукнув, перезаряджаючи зброю на скаку. — Вони заперті в ущелині, а наші хлопці вже пакують срібло!

Але «пси» не здавалися. Кілька найманців встигли проскочити до вибуху. Вони дихали їм у потилицю. Одна куля чиркнула по кам’яному виступу прямо перед носом Цвіркунчика, обдавши Елізу кам’яною крихтою. Коник злякано здригнувся, але не збився з кроку.

— Тримайся, маленький, ще трохи! — прошепотіла Еліза, стискаючи боки коня.

Вони вилетіли на відкриту ділянку — невелике плато, що закінчувалося крутим обривом. Здавалося, це глухий кут. Переслідувачі, побачивши це, закричали від радості, вже вихоплюючи аркани.

— Тримайся, маленький, ще зовсім трохи! Не здавайся! — благала Еліза, майже плачучи від напруги, стискаючи боки коня ногами до болю.

Вони вилетіли на відкрите плато, яке закінчувалося різким обривом. Здавалося — кінець. Безвихідь. Переслідувачі, побачивши це, видали переможний клич, уже вихоплюючи ласо та аркани.

— Стрибай, Елізо! Вір мені! — прокричав Кейн.

Вона не завагалася ні на секунду. Вона знала: там, за краєм, починається крутий піщаний насип. Цвіркунчик майже присів на задні ноги, заплющив очі й кинувся вниз, здіймаючи цілу лавину піску та пилу. Кейн полетів слідом, наче демонічний вершник. Найманці, що долетіли до краю, різко осадили коней — їхні важкі тварини просто переламали б хребти на такому схилі.

Коли шалена курява нарешті вляглася біля підніжжя, Еліза і Кейн вже були на безпечній відстані. Вона зупинила коня, здригаючись від кожного вдиху. Обличчя було замазане кіптявою, пилом і пітними смугами, а серце калатало так люто, що віддавало в зубах.

Кейн під’їхав впритул. Його сорочка була роздерта, обличчя чорне від порохового нагару, але погляд... він дивився на неї з таким нестримним захватом і повагою, яких вона не зустрічала за все життя.

— Ти... ти просто неймовірна, асистентко, — він простягнув тремтячу від напруги руку і майже невагомо стер бруд з її щоки. — Цвіркунчик виявився справжнім левом.

Еліза знесилено поплескала коня по мокрій шиї. Той лише втомлено й гордо пирхнув. Вона подивилася на сонце, що почало стікати за горизонт червоним золотом, і вперше за довгі місяці втечі посміхнулася — відкрито, зухвало й абсолютно вільно.

— Ми це зробили, Кейне. Ми їх обіграли.

Він мовчки кивнув, пришпорюючи вороного. Тепер перед ними лежав лише безкрайній, вільний степ, де не було ні Блека, ні шерифів.

       * * *

Вони засіли на самому дні каньйону, у печері, що надійно ховала їх від зайвих очей. Срібло, важке й холодні в сутінках, було складене в кутку, наче пам'ятник їхній зухвалості. Повітря тут було густим, просякнутим запахом збройного мастила, кінського поту та терпкого пороху, який, здавалося, в’ївся їм під шкіру назавжди. Але попри втому, на їхніх обличчях блукали посмішки — ті самі, переможні й трохи божевільні, які бувають лише у людей, що обманули смерть.