Розділ 4

Ранок розітнув не звичний гуркіт воза чи крик півня, а різкий, сухий тріск револьверних пострілів. Еліза підхопилася на своєму вузькому тапчані, серце калатало десь у самому горлі. На Сході стрілянина означала або дуель джентльменів, про яку пліткували тижнями, або жахливий злочин. Тут це звучало як буденна ранкова канонада.

Вона ледь встигла накинути сукню та зашнурувати черевики, як двері аптеки розчинилися з таким гуркотом, що дзвоник над ними ледь не відлетів.

— Міллере! Прокидайся, старий хричу! Томі знову злетів з котушок! — прокричав хтось із вулиці.

Еліза вибігла в основну залу. Лікар Міллер уже був там — він виглядав так, ніби й не лягав: розпатлане сиве волосся, очі примружені, але руки вже впевнено відмикали шафу з хірургічними інструментами.

— Що сталося? — вигукнула Еліза, намагаючись втихомирити тремтіння в пальцях.

— Томі стався, — кинув Міллер, кидаючи їй чистий фартух. — Старий артилерист. Напився з самого ранку, згадав війну і вирішив, що Дедвуд-Крік — це ворожий табір. Почав палити по всьому, що рухається. Його вже вгамували прикладом по голові, але він встиг «нагородити» чотирьох.

На подвір’я аптеки вже заносили перших поранених. Повітря миттєво просочилося запахом пороху, кінського поту та заліза.

— Не стійте стовпом, асистентко! — гаркнув Міллер, розкладаючи затискачі. — Цього разу це не один хлопець з діркою в боці. Це конвеєр. Тягніть воду, багато чистої води, і готуйте лауданум. Зараз буде гаряче.

Еліза вдихнула на повні груди, намагаючись опанувати себе. Вона бачила Кейна через вікно — він стояв осторонь, тримаючи свого вороного, і спокійно спостерігав за хаосом, ніби це була звичайна вистава. Їхній погляд перетнувся на частку секунди, і він ледь помітно кивнув, мовляв: «Подивимося, на що ти здатна тепер».

Першого пораненого поклали на стіл. Куля пройшла крізь плече, розірвавши м'язи.

— Шити чи різати? — запитала Еліза, підходячи до лікаря. Її голос більше не тремтів. Страх поступився місцем холодному професійному азарту, який вона почала відчувати ще вчора.

— Спершу спинити кров, — скомандував Міллер. — Тисни сюди, поки я шукатиму уламки кістки.

Міллер ледь встигав переходити від одного столу до іншого. Коли потік поранених став занадто щільним, він просто кинув Елізі набір інструментів і вказав на хлопця, що стікав кров'ю на лаві.

— Цей твій, — відрізав лікар, навіть не підводячи голови від розтрощеного коліна іншого бідолахи. — Якщо не дістанеш кулю зараз, він не доживе до обіду.

Еліза відчула, як у роті пересохло, але руки діяли самі по собі. Вона ввела лауданум, дочекалася, поки погляд пацієнта затуманиться, і взяла ланцет. Сталь була холодною, але її пальці — гарячими й точними. Вона пам'ятала кожне слово Міллера про те, як розсувати м'язи, не пошкодивши артерію.

Коли пінцет нарешті намацав щось тверде і з металевим дзвоном витягнув деформований шматочок свинцю, Еліза навіть не здригнулася. Вона промила рану спиртом, ігноруючи болісний стогін хлопця, і почала шити. Стібок за стібком, рівно й міцно, як колись на дорогих сукнях, тільки тепер ціною нитки було людське життя.

До полудня вона закінчила з другим — куля застрягла глибоко в стегні, і довелося докласти чимало зусиль, щоб її витягнути. Коли останній вузол був затягнутий, Еліза нарешті випросталася. Її обличчя було заляпане кров’ю, волосся вибилося з-під стрічки, а сукня безповоротно зіпсована червоними плямами.

Міллер підійшов до неї, витираючи руки об рушник. Він мовчки оглянув її роботу: шви були акуратними, краї ран ідеально зіставлені.

— Ти диви, — прохрипів він, і в його голосі вперше почулося щось схоже на гордість. — Здається, я не помилився, коли погодився на чотири долари. Ти не просто асистентка, дівчино.

Еліза лише кивнула, важко дихаючи. Вона вийшла на ганок аптеки, щоб ковтнути повітря. Пил на вулиці вже влігся, але запах заліза все ще стояв у ніздрях.

Кейн все ще був там. Він сидів на коні, притулившись плечем до стовпа конов’язі. Побачивши її в такому вигляді — закривавлену, виснажену, але з непохитним поглядом — він повільно підняв капелюха. Це не був світський жест поваги. Це був салют рівному.

— Двоє вижили завдяки тобі, — сказав він, коли вона підійшла ближче до краю ганку. — Тепер у тебе в Дедвуд-Кріку є ті, хто винен тобі життя.

Еліза витерла чоло тильною стороною долоні, залишаючи на шкірі новий розчерк крові.

— Ти виконав свою частину угоди? Мої «тіні» зникли?

Кейн примружився, дивлячись кудись у бік гір.

— Мої хлопці вже за двадцять миль звідси. Вони залишають «сліди» твоєї втечі в бік Каліфорнії.Ти тепер — майже,  привид, Елізо.

Він розвернув вороного, готуючись їхати.

— Відпочивай. Завтра нам треба поговорити про ту «дату і місце».

 * *  *

Наступного ранку Дедвуд-Крік ніби вибачався за вчорашню бійню: пил ліниво осідав на порожні вулиці, а сонце пригрівало майже лагідно. Еліза йшла до аптеки, вдягнена у свою темно-синю сукню, яку вчора відчищала від крові майже до півночі.

Біля будівлі суду, якраз навпроти офісу шерифа, дорогу їй перегородив чоловік. Йому було близько сорока, з густими вусами, підстриженими з особливою ретельністю, та блискучою зіркою на жилеті. Шериф Міллер (однофамілець лікаря, що часто бувало в цих краях) примружився, розглядаючи її з відвертою цікавістю.