Розділ 3

Ранок в аптеці почався з різкого запаху розмарину та свіжої тирси. Лікар Міллер виявився не стільки суворим, скільки людиною, яка звикла покладатися лише на власні очі. Він мовчки перевірив якість розтертого за ніч коріння, провівши пальцем по дрібному порошку, і ледь помітно кивнув. Це було його найвищою похвалою.

— Трави не вибачають неуцтва, — буркнув він, викладаючи на стіл в’язки сушеної сировини. — Оце — деревій. Спиняє кров швидше за будь-які молитви. А це — корінь солодки, від кашлю, що роздирає легені після нічних чергувань у прерії.

Еліза слухала уважно, ловлячи кожне слово. Її пам’ять, витренована роками вивчення мов та поезії, тепер слугувала іншому: вона миттєво запам’ятовувала латинські назви та пропорції змішування. Коли Міллер почав готувати мазь для опіків, вона без нагадування подала йому потрібну баночку з ланоліном і чисту скляну лопатку.

Старий зупинився, поправив окуляри і вперше подивився на неї не як на втікачку, а як на колегу.

— Ти швидко вхоплюєш, — сказав він, повертаючись до роботи. — Багато хто думає, що медицина — це лише різати м'ясо. Але справжня влада лікаря — у пляшечках на цих полицях. Якщо знатимеш їхній вміст, зможеш вижити там, де зброя безсила.

День пролетів у безперервній праці. Еліза відмивала підлогу, сортувала замовлення та допомагала перев'язувати дрібні рани місцевим шахтарям, які заходили по допомогу. Міллер спостерігав за тим, як вона тримається — стримано, без зайвих емоцій, але з тією самою внутрішньою гідністю, яка так муляла Кейну.

Ближче до вечора, коли сонце почало хилитися до горизонту, забарвлюючи пил на вулицях Дедвуд-Кріка в оранжеве, Міллер зняв свій заляпаний фартух.

— На сьогодні досить, — сказав він, витираючи руки. — Сьогодні працюємо лише до восьмої вечора. Можеш іти у своїх справах, дитино.

Він зробив паузу, подивившись на важкий засув на вхідних дверях.

— Графік у нас нерегульований. Іноді будемо працювати до світанку, якщо привезуть когось після бійки в салуні. А іноді матимеш вільний час. Тільки не лізь на очі шерифу і... будь обережна з тими, хто забагато питає про твоє ім'я.

Еліза подякувала йому кивком. Вона відчувала приємну втому в м'язах — ту саму втому, яка не давала думати про минуле. Вісім вечора. Сонце ще не сіло остаточно.

— Де я можу знайти Кейна? — запитала Еліза, витираючи руки об чистий рушник.

Міллер, який саме розставляв важкі скляні бутлі на верхній полиці, завмер і повільно озирнувся через плече. Його очі за скельцями окулярів звузилися.

— Навіщо він тобі? — прохрипів старий. — Кейн — це не той чоловік, з яким леді шукають зустрічі після заходу сонця. Він як гримуча змія: гарний здалеку, але якщо підійдеш надто близько — вжалить і не змигне оком.

— У мене до нього справа, лікарю, — спокійно відповіла Еліза, не відводячи погляду. — Особиста.

Міллер зітхнув, спустився з драбини й обперся об прилавок.

— Справа, кажеш... Ну, шукай його в «Залізній підкові». Це їхній бар, там зазвичай збираються ті, хто не дуже дружить із законом, але поважає Кейна. Тільки пам’ятай, що я сказав: ми працюємо до восьмої, а далі твій час. Але так, щоб ці твої «справи» не заважали роботі зранку. Мені потрібна помічниця з тверезою головою і руками, що не тремтять.

— Я буду вчасно, — коротко кинула вона.

Еліза накинула темну шаль, яка тепер здавалася їй надійним обладунком, і вийшла на вулицю. Вечірній Дедвуд-Крік жив зовсім іншим життям. Повітря здригалося від звуків розладнаного піаніно, гучного сміху та тупоту копит. Вона йшла швидко, дивлячись прямо перед собою, ігноруючи заклики з напівтемних провулків.

«Залізна підкова» виявилася приземкуватою будівлею, з вікон якої виривалося жовте, задимлене світло. Еліза на мить зупинилася перед важкими дверима. Вона відчувала ніж у кишені й пачку грошей, зашиту в підкладку. Тепер вона не була нареченою-втікачкою. Вона була жінкою, яка прийшла домовлятися про свою безпеку.

Вона штовхнула двері й увійшла всередину. Хмара тютюнового диму миттєво обпекла легені. Десятки голів повернулися в її бік — жінка в такому місці, та ще й з такою поставою, була рідкістю. Але Еліза не злякалася. Вона шукала лише одні очі — холодні, кольору грозового неба.

Кейн сидів у самому кутку, за невеликим круглим столом. Перед ним стояла склянка віскі, а поруч на столі лежав його капелюх. Він помітив її одразу, але не ворухнувся, лише ледь помітно підняв брову, запрошуючи підійти.

Еліза пройшла через залу, відчуваючи на собі липкі погляди, і зупинилася прямо перед його столом.

— Ви казали про «друзів», які можуть спрямувати шукачів хибним шляхом, — почала вона без вступу, спершись руками об край столу. — Скільки це буде коштувати? І наскільки далеко вони їх заведуть?

Кейн повільно відставив склянку з віскі й відкинувся на спинку стільця. Його погляд ковзнув по її напружених плечах, затримавшись на руках, що міцно стискали край столу.

— Відразу до справи? Мені подобається цей діловий підхід, асистентко, — він ледь помітно всміхнувся, і в кутиках його очей з’явилися дрібні зморшки. — Їх четверо. Тих, хто вже почав розпитувати на станції про «леді зі Сходу». Щоб вони розвернули коней і забули твій опис, по двісті доларів на кожного буде достатньо. Разом — шістсот.