Розділ 1

Зала була залита світлом сотень свічок, що відбивалися у кришталі та дорогих прикрасах гостей. Еліза відчувала, як корсет стискає ребра, не даючи дихнути на повні груди. Це були її оглядини — офіційне представлення нареченої містеру Блеку, людині, чиї статки могли купити пів штату, а вдача була подібна до грозової хмари.

Коли він підійшов, у кімнаті запала тиша. Гості чекали на традиційний жест поваги. Батько штовхнув її ліктем у спину, шепочучи: «Вклонися, дурна».

Але Еліза дивилася прямо в холодні, водянисті очі Блека. Вона не поворухнулася. Її хребет був наче з криці. Блек звузив очі, його обличчя почервоніло від образи — прилюдна непокора була для нього гіршою за збитки.

— Ти забула, перед ким стоїш, лялечко? — процідив він.

Наступної миті повітря розітнув різкий звук ляпаса. Важкий перстень на його пальці розітнув їй шкіру на вилиці. Еліза не скрикнула, лише відчула, як у роті з’явився металевий присмак крові.Ніч оглядин була сповнена задушливих пахощів лілій та дорогого тютюну. Коли ляпас Блека відлунав у залі, на мить запала мертва тиша, яку перервав лише нервовий сміх її батька. Еліза відчувала, як гаряча кров стікає по щоці, але в грудях замість болю розросталася крижана порожнеча.

Мати підскочила до неї, силоміць затягуючи у невелику дамську кімнату за важкими оксамитовими шторами. Вона тремтячими руками притиснула хустинку до обличчя доньки.

— Елізо, благаю тебе, заспокойся! — гарячково шепотіла мати, її очі бігали від страху. — Просто мовчи. Вклонися, вибачся! Він могутній чоловік. Якщо ти будеш слухняною, якщо навчишся вчасно опускати очі... у тебе буде все. Шовк, золото, повага. Все буде добре, от побачиш. Треба лише перетерпіти цей характер.

— Перетерпіти? — голос Елізи прозвучав як хрускіт сухої гілки. — Він вдарив мене при всіх, мамо. Що він зробить, коли ми залишимося самі?

Мати не встигла відповісти. Важка штора відхилилася, і до кімнати ввалився Блек. Від нього тхнуло віскі та сирим м’ясом. Він жестом наказав матері піти, і та, кинувши на доньку повний відчаю погляд, вислизнула за двері.

Блек підійшов впритул, заповнюючи собою весь простір. Він повільно оглянув Елізу, ніби коня на ярмарку. Його широка, волохата долоня раптово опустилася нижче її талії, грубо стиснувши сідницю через дорогу тканину сукні. Еліза здригнулася від огиди й спробувала відштовхнути його, але він був наче кам’яна брила.

— Не можу дочекатися нашої першої ночі, лялечко, — прохрипів він їй у саме вухо, обпікаючи шкіру неприємним диханням. Його пальці впилися в її тіло ще сильніше. — Ти така тендітна, але така колюча.

Коли вона знову спробувала вирватися, його рука блискавично перемістилася вгору. Великий та вказівний пальці зімкнулися на її горлі, перекриваючи кисень. Блек штовхнув її до стіни, притискаючи вагою свого тіла.

— Слухай мене уважно, — вицідив він, і в його очах спалахнув небезпечний вогник. — Свій характер будеш у ліжку мені показувати, а не тут. Там я навчу тебе і кланятися, і стогнати так, як мені заманеться. Зрозуміла?

Він відпустив її горло, залишивши червоні плями на блідій шкірі, і, задоволений її безпорадним кашлем, вийшов геть.

Блек вийшов, залишивши по собі важкий запах перегару та відчуття бруду на шкірі. Еліза все ще хапала ротом повітря, коли до кімнати зазирнув батько. Він не запитав про її самопочуття, не глянув на синці на шиї. Його обличчя було багровим від сорому перед гостями, а не від гніву на тирана.

— Ти зганьбила мене перед найвпливовішою людиною штату, — холодно кинув він, поправляючи манжети. — Тобі пощастило, що Блек засліплений твоєю вродою і досі хоче цього весілля. Але пам’ятай моє слово: вчися покори зараз, Елізо. Інакше ти не проживеш у тому шлюбі й місяця. Він зламає тебе, якщо ти не зігнешся сама.

Він розвернувся і пішов до гостей, залишивши доньку в напівтемряві. Саме ці слова — «він зламає тебе» — стали для неї остаточним вироком колишньому життю.

О третій годині ночі маєток нарешті затих. Еліза, вбрана у просту дорожню сукню, яку ховала на дні шафи, гарячково пакувала речі. Її пальці дрижали, коли вона загортала ніж у цупку тканину. Кімнату освітлював лише тонкий місячний серп.

Раптом двері тихо скрипнули. Еліза завмерла, стиснувши руків’я ножа. На порозі стояла мати. Вона була в нічній сорочці, з розпущеним сивим волоссям, і здавалася привидом у цьому розкішному домі.

Декілька секунд вони просто дивилися одна на одну. Еліза чекала на крик, на благання залишитися, на виклик батька. Але мати зробила крок уперед і мовчки розкрила обійми. Вона притиснула доньку до себе так міцно, ніби намагалася передати їй усю ту силу, яку сама розгубила за роки шлюбу.

— Я знала, що ти не зможеш, — прошепотіла мати їй у волосся. — Ти не я, Елізо. Ти зроблена з іншого тіста.

Вона відсторонилася і вклала в руки дівчини важкий оксамитовий згорток.

— Тут мої заощадження. Те, що я відкладала роками, по монеті, по крихті. І мої прикраси... візьми їх усі. Обміняй їх на гроші в першому ж великому місті, де зупинишся. Але заклинаю тебе: ніколи не продавай їх там, де збираєшся осісти. Дорогі речі лишають надто помітний слід.

Мати витягла з-за пазухи невеликий шкіряний мішечок із золотом.

— Біжи, дитино. Біжи так далеко, щоб вітер змив з тебе пам’ять про цей дім. І ніколи не озирайся.