4

Наступного дня Давид перед роботою звісно заїхав в лікарню до Адама, щоб запитати як він себе почуває. Купивши по дорозі фруктів та іншої корисної їжі для відновлення здоров’я, він приїхав в лікарню та запитав на ресепшині в якій палаті лежить Адам Бевз, дізнавшись номер і поверх на якому вона була, Давид пішов до неї.

– Здоров Адам,  – зайшовши в палату привітався Давид.

– О, здоров Давид, – відповів Адам лежачи, після чого піднявся та сів на ліжко.

– Як ти себе почуваєш, нормально?

– Та все добре, невеликий струс мозку був, але все минулося.

– То добре, розкажи як так сталося що ти лежав майже без свідомості коли я прибіг.

– Та вони напали на мене всією бандою, вибили в мене пістолет із рук, та вдарили по голові так що ледь не вирубився.

– От покидьки, нічого Адам ми їх знайдемо.

– Іще одне…

– Що Адам?

– Один із них взяв мій пістолет в руки і хотів застрелити мене, але завагався, – піднявшись із ліжка на ноги продовжив говорити Адам. – І коли він викинув пістолет, він сказав до мене щось типу «Адам сьогодні тобі повезло»

– Виходить що один із них тебе знає…

– А іще я згадав, що коли вони говорили між собою, то той самий хлопець який хотів мене вбити сказав що чекав цього все життя.

– Виходить Адам, один із них тебе не просто знає, а не долюбляє, так що готовий був вбити тебе.

– Треба допитати іще раз Артура, може він здасть нам своїх.

– Тут така справа Адам, Артур покінчив життя самогубством.

– Що? – трохи розлучено крикнув Адам та підійшов ближче до Давида. – Як так вийшло?

– В туалеті собі вени перерізав, так він сильно їх боявся.

– І що нам тепер робити Давид?

– Спочатку я подумав що все шансів в нас їх знайти немає, але коли ти мені розказав що один із них тебе знає, то шанси в нас хоч і малі, але з’явилися.

– Що ти маєш на увазі Давид?

– Треба шукати того хто тебе хотів вбити, згадуй Адам кому ти так сильно міг «насолити» в минулому?

– Йой, так зразу і не згадаєш.

– Думай, Адам, думай.

– Ну, в мене є в принципі один варіант.

– Який, розказуй давай.

– Отже, коли я вчився в школі була одна дівчина яка мені сильно подобалася, але я боявся підійти до неї познайомитися. Вона вчилася в паралельному класі, і був у неї один хлопець в класі який до неї залицявся, як на зло, це був той самий з яким ми не дуже дружили. Він часто приставав до мене і ми з ним часто билися, коли він дізнався що мені подобається та ж сама дівчина що і йому, то він почав більш активніше до неї загравати, дарував її різні подарунки, запрошував на побачення. З часом вони почали зустрічатися, а я так і не наважився розказати їй про свої почуття. Але одного дня я дізнався що також їй подобаюся. І тоді в останній день в школі на випускному вечорі, коли вона із ним танцювала, я набрався сміливості, і підійшов до них. Та сказав їй що вона мені дуже сильно подобається іще з молодших класів, вона відповіла взаємністю і також сказала що я їй подобаюся давно. Йому це не сподобалося і він хотів мене вдарити, але я ухилився та вдарив його, так що він аж впав на підлогу, після чого він сказав «Ну, все Адам ти не жилець, я помщусь тобі за це!»

– А що було далі?

– Я його так і не бачив після школи, кажуть він переїхав в інше місто.

– То він тобі так і не помстився?

– Ні.

– Думаєш що це міг бути він, через стільки років?

– Не знаю, але перевірити треба.

– Ну добре, тоді я зараз подзвоню у відділок хай проб’ють по базі де він зараз живе, –  діставши телефон із кишені продовжив говорити Давид. – Ти пам’ятаєш як його звали?

– Та, здається Богдан його звали.

– А прізвище? Яке в нього прізвище було?

– Прізвища не пам’ятаю точно, але асоціюється вона із зимою, із холодом.

– Можливо Мороз, або Сніжний…

– Та, точно Богдан Сніжний!

Після їхньої розмови Давид подзвонив у відділок та дізнався де живе Богдан Сніжний, а жив він у місті Трускавець що у Львівській області. На наступний день Давид забрав Адама із лікарні і вони разом поїхали у Трускавець. За дві години вони були уже на місці, під’їхавши до цегляного будинку в якому жив той самий хлопець. Адам вийшов із машини та підійшов до брами, після чого натиснув на дзвінок який висів збоку від неї. «Іду, я зараз іду!» вигукнув чоловік з будинку, та через пару хвилин вже відкривав брами для Адама.

– Добрий день, – привітався чоловік. – А ви хто?

– Здоров, Богдане не впізнаєш мене?

– Та щось не пригадую.

– Ти мене впустиш в гості чи я так і далі буду стояти на дорозі?

– Звісно, заходь.

Зайшов на подвір’я до Богдана, Адам побачив двох дітей хлопчика і дівчинку років семи та п’яти, які бавилися в хованки біля своєї хатинки на дереві. А в будинку жінку яка щось готувала на кухні.

– То хто ти? – продовжив розмову Богдан, після того, як вони сіли за стіл який був на дворі.

– Я Адам пам’ятаєш ми вчилися разом в одній школі.

– А Адам, о боже, скільки часу вже минуло зі школи, бачу ти сильно змінився.

– Та ти теж змінився.

– Що тебе привело до мене?

– Тут така справа, пару днів назад ти де був?

– Не зрозумів, що за такі питання, звісно я був тут вдома, а чого ти питаєш?

– Просто пару днів назад під час пограбування банку мене намагалися вбити, і здається це був той хто мене добре знає і не дуже любить.

– І ти зразу подумав на мене? Думаєш це я грабую банки, та хотів тебе вбити?

– Ну, ти в школі був хуліганом, було очевидно що ти підеш злочинною дорогою.

– Адам люди міняються і я теж змінився, я вже не такий як був в школі, у мене є робота, я працюю продавцем у своєму власному магазині, в мене є дружина з якою я виховую двох дітей.

– То ти не збираєшся мені мстити?

– Тобто? За що я маю тобі помститися Адам?

– Ну я ж в тебе дівчину в школі відбив, пам’ятаєш? На випускному вечорі.