Був звичайний ранок понеділка, Адам іще спав у своєму ліжку, але дрімати він іще мав не довго, адже через кілька хвилин, рівно о сьомій ранку має продзвеніти будильник на його телефоні. Після чого він поснідає та буде збиратися на роботу, а працював Адам слідчим. Десять років він вже віддав цій справі, справі яка йому подобається. А поки Адам іще додивлявся свій останній сон, хтозна-що йому там снилося, можливо як він попав у середньовіччя де став лицарем який звільняє прекрасних принцес від рук злих чародіїв, можливо те як він бере участь в заїзді на Формулі-1, або як воює в Другій світовій війні, та щоб там йому не снилося, поки він спав його дружина Світлана вже готувала йому сніданок.
«Дзинь-дзинь-дзинь» гучно пролунало посеред спальної кімнати, задзвенів будильник на телефоні, вже настала сьома година, час було вставати. Адам не з першого разу, але все-таки вимкнув набридливий звук будильника. На вигляд Адам був досить кремезним чоловіком, мав темно-коричневе волосся, та сіро-зелені очі, був коротко стрижений та носив не велику бороду. Також у нього було гарне спортивне тіло, Адам часто ходив в зал, в школі завжди любив фізкультуру, коли був малим ходив на футбол, мріяв стати професійним футболістом, але по бажанню свого покійного батька пішов працювати в поліцію. Він встав зі свого ліжка та підійшов до комода одягатися, вдягнувшись повернувся до ліжка, для того, щоб одягнути окуляри. Зір в нього був не надто ідеальним, а все через те, що коли він вчився іще в школі, Адам був не дужим до навчання, вчився він посередньо, мав оцінки здебільшого четвірки та трійки, єдиний предмет з якого він мав п’ять це була фізкультура. Отже, коли він навчався в школі до нього постійно чіплялися старшокласники, і так одного разу під час бійки між ним і старшим за нього хлопцем на пару років, на задньому дворі школи, коли його суперник зрозумів що може програти, вирішив скористатися хитрістю та жбурнув жменькою піску із дрібними камінцями йому в обличчя. Звісно в тій сутичці він програв, та почав після того гірше бачити, спочатку він на це не зважав, а може й мамі боявся зізнатися, але все-таки через пару місяців вони разом з мамою пішли до окуліста, виписувати окуляри.
– Дідько! – крикнув розлючено на весь голос Адам. – Ну як же так.
Ви не подумайте Адам не з тих людей що люблять горланити без причини, він крикнув так через те що коли він намагався одягнути окуляри, вони вислизнули в нього з рук, впали на килим та розбилися. На його йойкання з переляку прибігла дружина.
– Що сталося?! – запиталася вона забігши в кімнату. – Чого ти репетував?
– Та, окуляри розбив, – відповів із сумом на обличчі Адам.
– Нічого страшного, заїдеш перед роботою в магазин купиш собі нові.
– Головне щоб я по дорозі нікого не збив.
– Будеш їхати повільно і все буде добре, давай викинь окуляри в смітник і ходи снідати.
Дружина пішла, а Адам залишився збирати залишки окулярів на килимі, викинувши в смітник він пішов на кухню, де за столом вже снідали його син та дружина.
– Привіт, Максе, – привітався він до сина.
– Привіт… – відповів Максим.
– Давай сідай за стіл, твій овочевий суп вже майже вистигнув, – промовила до нього дружина.
– Макс, як там в школі, як навчання?
– Та все добре.
– Які оцінки маєш, є хоча б одна п’ятірка?
– Ну, так одна точно має бути.
– А як твій футбол? Коли там в тебе наступна гра?
– Вже на цих вихідних, прийдеш подивитися, чи як завжди ти будеш зайнятий?
– Не знаю, постараюся прийти, але нічого не обіцяю.
– Ну та, «Ми» ж постійно зайняті, навіть нема часу на власного сина, – трохи сердито промовив Максим.
Мати такого не стерпіла та ляснула по потилиці синові.
– Не говори так до батька!
– Ай-ай. Добре, добре, я вибачаюся.
Адам нічого не сказав синові звісно він і сам розумів що в дечому його син мав рацію, але справ в нього дійсно було багато.
– Так, дякую люба, я вже поїв, – мовив він після короткої тиші яка була присутня.
– Хоч Максим я тебе до школи підкину?
– Ні, дякую, я краще пішки пройдуся, – пробурмотів він. – Тобі ж і так не по дорозі.
– Не вимахуйся. Мені і так треба іще заїхати в магазин по нові окуляри.
– Ну от і поїдеш собі за окулярами, а я піду сам до школи.
– Не сперечайся, я сказав що підвезу значить підвезу! – дещо розлючено промовив Адам.
– Ну, добре як хочеш…
Коли вся сім’я поснідала, Адам пішов взуватися, його дружина тим часом поскладала всі миски та столове приладдя в посудомийну машинку, а Макс подався збирати свій рюкзак до школи.
– Все любий, давай, я побігла на роботу, – сказала Світлана поцілувавши свого чоловіка в щоку, та закрила за собою двері.
– Макс, ти іще там довго? – крикнув він до сина. – Пішли давай!
– Вже йду!
Адам дочекався свого сина, та разом з ним вони пішли на стоянку, де в нього знаходився автомобіль. Машина в Адама була BMW M5 2012 року випуску, мала вона темно синій відтінок, автоматичну коробку передач, підігрів передніх та задніх сидінь, систему огляду з камерами з проєкційним дисплеєм на лобовому склі, не авто, а просто мрія, купив він її пару років в одного свого знайомого з Німеччини.
– Сідай наперед, чого ти? – сказав Адам побачивши що його син підійшов до задніх дверцят.
– Ні, дякую, мені заді буде зручніше, – відповів йому син, сівши в машину та закривши за собою дверцята.
– Ну, добре, як хочеш.
Адам сів в машину, завів її, та рушив з місця. Їхав обережно, бо був без окулярів. Під час дороги вони із Максом так і не говорили між собою, оскільки син був ображений на свого батька. Він просто сидів на задніх сидіннях слухаючи в навушниках музику, та дивився в вікно, роздивляючись будинки, людей, та все що йому потрапляло на око.
– Все, приїхали! – сказав Адам під’їхавши до кампуса школи. – Виходь, удачі в школі.
Макс нічого так і не сказав, не попрощавшись вийшов із машини, та пішов до своїх друзів, які на нього чекали біля школи.