Сонце, пробиваючись крізь запорошені вікна заводської прохідної, малювало на асфальті химерні візерунки. Марина Іванівна міцна жінка з короткою стрижкою та рішучим поглядом, міцніше перехопила важку сумку із зарплатою.
Поруч крокував Михайло, її чоловік, високий сильний і з наганом у кобурі. Завод гудів життям, але життя це було важким, виснажливим. Часи зараз були небезпечні, за цим бухгалтером і бачили охорону. Кожна копійка, кожна зарплата була на вагу золота.
-Марина я по сигарети збігаю, а то зовсім не в змозі. - А ти сама дійдеш? Що тут лишилося
Жінка кивнула.
-Тільки швидко, Мишко.
Михайло, пообіцявши повернутися за хвилину, зник за рогом. Навколо снували робітники, чути брязкіт металу і гул верстатів. Начебто нічого підозрілого. Ні неприємне передчуття, ні найменшої підозри не закралося в душу.
Раптом з-за рогу вискочили двоє чоловіків. Їхні обличчя були приховані під насунутими на очі кепками. Один вихопив наган, і без вагань вистрілив в упор жінці, обриваючи його нитку життя.