Як це - жити в сім'ї військовослужбовців...

З початком повномасштабного вторгнення життя кожного із нас змінилося. Багато дівчат і хлопців пішло на захист нашої країни, а їхні сім'ї почали їх підтримувати, активно почали займатися волонтерсвом та гуманітарною допомогою із тилу. Проте дана катнгорія сімей почала стикатися із максимально великою кільстю викликів, проблем, стресом, переживань та втратами. Тому в цьому розділі хочу з вами поділитися своєю історією та досвідом житя в сім'ї військовослужбовців.

До війни члени моєї родини ніякого відношення до війська не мали, окрім проходження строкової служби та участь у миротворчій місії (один із дядьуів брав участь у ції місії в Іраку). А з початком повномасштабного вторгнення всі стали на захист країни. Вітчим починав свій бойовий шлях із Салтівки, а дядьки із ТРО і потім його продовжили на сході нашої країни. І з початком їхнього бойового шляху, вся наша родина почала по максимуму їх підтримувати, займатися волонтерством, донатами та стали донорами. 

Але життя в такій сім'ї перетворюється на справжнє безкінечне випробування та виклики з якими стикаються члени нашої родини. І це справді важко, бо ти живеш від дзвінка до дзвінка, від відпуски до відпустки, від будь-якої можливості для зустрічі. Ти живеш із думкою про те, що одного дня ти можеш більше не побачити своїх рідних. Це життя з постійними переживаннями, страхом та постійними думками про те, що із твоїми рідними може щось статися. Сім'ї цивільних ніколи не зрозуміють сім'ї військових. 

Пам'ятаю, як мені колись сказали: "Чому ти так переживаєш за військови? Яке тобі діло до них?"або "Чому ти донатих людям, які проводять збори на вулиці? і тому подібні питання, але моя відповідь дуже проста таким коментаторам: "Допоки та мій батько та дядьки, я буду робити все можливе і не можливе, щоби підтримувати їх і всіх захисників мта захисниць" або "Ви мене не зрозумієте, поки там не опинеться хтось із ваших близьких чи рідних". Тому мене часто дратують диванні критики, які по факту нічого не роблять для нашого майбутнього і лише можуть писати гнівні, необдумані та безглузді коменти. 

Можу сказати, що знаходячись серед цивільних людей ти себе відчуваєш наче зайвим, білою вороною. Хоча у кожного із нас є свої переживання, проблеми і так далі. Але коли ти знаходишся у статусі члена родини військовослужбовця, то для тебе оточення і більшість людей стають чорно-білими та життя втрачає всі барви, які були до. Залишається тільки чорно-біле після, яке ти хоч якось стараєшся наповнити якимись барвами, позитивними емоціями та своїм темпом життя. Твої мрії та цілі кардинально змінилися та максимально адаптувалися під реальність життя у сім'ї військовослужбовців. Тому твоє коло спілкування змінилося суто на військове і з цивільними ти спілкуєшся лише на роботі або інших дотичних сферах.

Хочу зазначити ще раз, що це суто мій досвід та історія, якою я вирішила поділитися і ця розповідь не несе якогось хейту і я ні в якому разі нікого не хочу образити своїми висловлюваннями.