Оновлення 8

Нове житло їм запропонували у Харкові. Далеченько від Вінниці, зате з роботою пощастило - знайшлися для обох місця в стаціонарі, про що Жанна з Володимиром мріяли відтоді як закінчили інститут. А от Максимко їхати з батьками категорично відмовився - складний вік у нього починався і втрата домівки неабияк відобразилася на поведінці. Він побажав залишитися навіть не у дідуся та бабусі з батьківського боку, а у Василя Гнатовича і прабабці. Ще й аргумент навів: мамі, мовляв, можна було тут жити, а мені ні? Наполягати Жанна не стала, побачила, що вчиться син нормально, в спортивну секцію ходить, ще й у домашніх справах старим допомагає, то й залишила його. Сама ж поїхала облаштовувати нове житло.  
За всіма тими турботами не помітила Жанна змін у власному організмі. І добре, що не помітила. Господь вберіг від страшної помилки. Бо, дізнайся вона про вагітність трохи раніше, неодмінно злякалась би можливих наслідків радіаційного впливу і позбулась би дитини, а так, коли схаменулася,  предприймати щось було вже пізно.   Так через дев’ять місяців після Чорнобильської катастрофи  народилася  Богдана, чудова дівчинка, без вад, яких всі так боялися.  
Чорнобильська трагедія та все, що трапилось слідом за нею. подарували Жанні якусь особливу життєву мудрість. Вона осягнула, що головним її надбанням став не диплом, не престижна робота і не матеріальні здобутки, а дружна сім’я. Всі разом, згуртувавшись, вони і лихі дев’яності пережили, і дітей підняли. Богданка художницею стала, в Київ переїхала, заміж вийшла. Максимко, як і його батьки,  вивчився на лікаря. Теж одружився,  праправнука вони з жінкою дідусеві подарували. Не встигла його побачити Жаннина бабуся, але що поробиш, таке життя. Дідусь же, при повній пам’яті і відносному здоров’ї,  прожив коло правнука аж до дев’яноста шести років. Міленіум зустрів. Помирав впевнений, що попереду у його нащадків лише спокійне життя. А зло, тим часом,  вже народилося на сході. 
Після смерті дідуся єдине, що забрала Жанна собі на згадку - валізу з ялинковими прикрасами. Бо молодим воно не потрібно, у них інші смаки. Тим більше, вона сподівалась, що тепер всі з’їжджатимуться на свята до них з Володимиром. Так і вийшло. Двадцять разів встигли вони відсвяткувати Різдво, аж поки прийшла біда.
Про початок повномасштабної війни Жанна Миколаївна і Володимир Іванович дізналися від дочки. Богдана зателефонувала о сьомій ранку. Переконувала, що із Харкова треба евакуюватися, а Жанна не вірила. Поблизу на той час ще жодного разу не прилетіло, то вона й не розуміла доччиного хвилювання. А ще ж сподівалася, що день-два, і викинуть загарбників з України.
— Мамо, прошу, зберіть речі і будьте напоготові, - наполягала Богдана. - Сашко поїхав по своїх, а як повернеться,  відразу вирушить за вами!
Зять, Сашко, був родом із Гостомеля, батьки його і зараз там мешкали. 
До Гостомеля Саша дістався, і батьків своїх знайшов - у підвалі під під’їздом сиділи, а от вивезти не зміг. Росіяни, що захопили місто, роздавили його машину танком. Про це стало відомо пізніше, коли Сашко нарешті повернувся і привіз з собою матір. Батько ж помер у сина на руках - серце не витримало, а допомоги під час окупації було не знайти. 
Тимчасове зникнення чоловіка Богдану не зламало. Вона старалася будь яким шляхом  врятувати маму й тата. А у тих вже було дійсно небезпечно - обстріли не вщухали ні вдені, ні вночі. Нарешті дочка знайшла свого однокласника, який, за чималі гроші,  погодився вивезти старих.  Він приїхав відразу по закінченні чергової тривоги, дуже поспішав. Підхопив речі, що стояли в коридорі і звелів без зволікання  спускатися вниз, щоб забратися з небезпечного району поки тихо.  Як у воду гледів - тільки-но трохи від’їхали, увімкнулася сирена, а потім і вибух пролунав позаду.  Пізніше Жанні Миколаївні написали сусіди, що квартира їхня повністю згоріла. 
Що везе їх доччин знайомий не у Київ, а у Вінницю, Жанна з Володимиром дізналися по дорозі. Максим зателефонував і сказав, що чекає на них у себе, бо у Київ їхати поки не варто, і що Василько, син його, вже тиждень як воює в ЗСУ, тож кімната для них є. 
Отак і повернулася Жанна у дім свого дитинства. А коли заносили  в квартиру речі, з’ясувалося, що разом із сумками, приготованими для від’їзду, прихопив  доччин приятель з коридору ще й стару валізу з ялинковими прикрасами.
***