Глава 22. Заборонене кохання.

Глава 22. Заборонене кохання.

Геберт телепортувався до палацу. Він був розлючений.

«Мезідо, ти мені зараз потрібна», ─  подував він.

Через декілька хвилин Мезіда з’явилася у кімнаті.

─  Що сталося, Геберт?

─  Те що я зараз бачив і чув, це.. мене так роздратувало. А злий, ─  сказав він і жбурнув стілець. Стілець полетів, перевернувся в повітрі й з грохотом впав на підлогу.

─  Геберт, я бачу що ти роздратований. Але це не привід ламати меблі у палаці, ─  сказала спокійно Мезіда.

─  Вибач, Мезідо. Я себе вже не контролюю.

─  Намагайся заспокоїтися. Присядь. Я спробує зняти з тебе напругу.

─  Не можу я сидіти, ─  сказав Геберт і ходив туди сюди по кімнаті не знаходячи собі місця.

─  Ясно. Тоді підемо за мною, ─  сказала Мезіда, схопила його за руку і телепортувалася з ним на вершину гори. Коли вони там опинились, то сяйво від неї і її вбрання, що було зіткано із променів сонця освітило все навкруги. І з далеку здавалося, що то наче маяк загорівся.

─  Ми де? ─  запитав Геберт озираючись.

─  Ми на найвищій горі Камдаміру.

Геберт подивився навкруги. Було темно за межами освітленої Мезідою території. Та видно маленькі крапочки від вогнів, що горіли на будинках міста, що було унизу. Але здавалося, то маленькі світлячки світяться крізь темряву.

─  Навіщо ми тут?

─  Я хочу щоб ти почав кричати і виплеснув усі негативні почуття, ─  сказала спокійно Мезіда. ─  Ніхто не почує.

─  Та якось я не можу, ─  знітився Геберт.

─  А ти спробуй.

─  Мені якось не зручно.

Тоді Мезіда створила велетенський камінь, який поставила вертикально на тоненьку сторону. І втримувала всю цю конструкцію лише своїми силами  не торкаючись до неї.

─  А це що? ─  запитав Геберт.

─  Розірви цей камінь на друзки. Тобі треба скинути негативну енергію. Бо вона руйнує тебе.

─  Він такий велетенський!

─  Так я знаю. Не хвилюйся ми нікому не завдамо шкоди, всі частки на які ти його розірвеш розчиняться в повітрі.

─  Та я зараз не хочу. Я не в тому стані, щоб чаклувати.

─  Тоді я перестану тримати камінь своєю силою і він буде падати на тебе.

─  Ти серйозно, Мезідо?

─  Так, ─  сказала вона і перестала втримувати камінь.

Велике тяжке кам’яне тіло почало падати в бік чарівника. Геберт направив своє сили і велике вогняне полум’я оточило камінь. Але він був важкий  і продовжував падати. Геберт зібрав додаткові сили.

─  А-а-а! ─  закричав він і червона хвиля з його рук вдарила по центру каміння. Від чого воно розлетілося на маленькі шматочки, які розтанули у повітрі.

Геберт присів на траву і видохнув.

─  Тобі полегшало? ─  запитала Мезіда.

─  Так.

Богиня взяла його за руку і телепортувала до палацу. Геберт піднявся, підняв кинутий до того стілець і сів на нього. Мезіда сіла напроти нього.

─  Тобі вже краще? ─  запитала вона.

─  Так, дякую.

─  Я тобі чаю наллю. Ось тримай. На гірських травах. Такий як ти любиш.

─  Дякую Мезідо. Ти вмієш мене заспокоїти.

Геберт відпив чаю, який богині щойно матеріалізувала для нього. Вдихнув приємний аромат трав і промовив.

─  Мезідо, Ти дійсно б дозволила каменю мене розчавити?

─  Цього б не сталося. Я знаю, що ти б впорався. Просто треба було, щоб ти звільнився від своєї злості. Ти ж знаєш, що треба були у балансі. Коли ти входиш у темні, негативні енергії, то втрачаєш частину своїх сил.

─  Так. Я навіть мислити став гірше. Лють забирала в мене сили. Мені важко стало концентруватися.

─  От бачиш.

─  Дякую. Дякую, що віриш у мене і розумієш.

─  І я дякую тобі, що ти поруч і допомагаєш мені.

Геберт відпив чаю.

─  Мезідо! Я маю тобі сказати дещо важливе. Я давно мав це сказати. Але не наважувався. Але мені здається зараз, що скоро нам всім гаплик. Тож я хочу сказати тобі, щоб ти знала дещо, ─  говорив Геберт і від хвилювання не знав як підібрати слова.

─  Що  трапилося, Геберт?  Не лякай мене! В тебе якась паніка. Чому нам всім гаплик? Що трапилося? Не мовчи.

─  Я розкажу все. Я зараз хочу сказати головне.

─  Що, Геберт?

─  Я тебе кохаю Мезідо! Покохав з першого погляду як тебе побачив. І робив все усі ці роки, щоб бути поруч із тобою, ─  сказав він і подивився їй прямо у вічі.

─  Я знаю, Геберт. Я думала ти вже ніколи цього не скажеш, ─  відповіла вона дивлячись на нього з ніжністю і любов’ю.