Глава 20. Геберт збирає пазли.

Глава 20. Геберт збирає пазли.

Геберт повернувся до кімнати в будиночку Німхів. У кімнаті було темно, і він перечепився через стілець.

─  Ох! Який я незграба. Хоч би Алекс не прокинувся,  ─  прошепотів він.

Але Алекс міцно спав. Дорога була далека й виснажлива. Тож він спав так міцно, що можна було стріляти хоч із гармати біля його вуха. Він би не прокинувся.

Геберт не хотів вмикати світло. Навпомацки він знайшов ліжко, зняв мантію. Заліз під ковдру і відразу заснув.

Ранок був тихий, як і саме селище Німхів. Алекс прокинувся перший і постукав у кімнату Геберта.

─  Геберте! Добрий ранок! Ви вже прокинулися?

Геберт мовчав і міцно спав. Алекс постукав сильніше і став кричати голосніше.

─  Геберте, ви там живі? Сподіваюся, у вас усе добре?

Від гуркоту у двері Геберт розплющив очі.

─   Добрий ранок! Усе гаразд. Я просто спав. Ти мене розбудив, ─  відповів Геберт сонним голосом.

─ Прокидайтеся. Нам же пора на сніданок. Нас чекають.

Геберт встав, але розумів, що не може прокинутися. Він пів ночі розмовляв із Мезідою і продумував наступні кроки. Він не виспався. Але Алекс не мав про це знати. Тож він одягся і вийшов із кімнати.

─  Ви якийсь пом’ятий, ─  сказав Алекс. ─  Якби я не знав, що ви тут спали,  то подумав би, що ви десь усю ніч розважалися.

─  Дуже смішно, ─  сказав Геберт із сарказмом.

─  Та я жартую. Ходімо.

Коли Геберт з Алексом прийшли до крамниці адміністрації, з неї вже доносився смачний аромат чаю й пирогів. Пекір зустрів їх привітно.

─  О! Добрий ранок! Ми чекаємо вже на вас. Що вам зробити? У нас є чай на гірських травах, чай на лісових травах, компот із місцевих фруктів…

─  Дай мені чаю на лісових травах. Сподіваюся він добре настояний? Треба прокинутися.

─  Так, чай уже настоявся. Зараз додам окропу. Проходьте.  Зараз усе буде. На сніданок у нас пироги з різною начинкою.

─  Алексе, а вам також чаю, як Геберту? ─  запитав Пекір в Алекса.

─  Я хотів би спробувати ваш компот із місцевих фруктів. Цікаво, що за фрукти у вас.

─  Чудовий вибір. Компот із пенідів і столясів, ─  відповів Пекір.

─  О! Я таке вперше чую. Ще б дізнатися, що це. Сподіваюсь, не якісь очі дракона чи слина миші?

─  А ти кумедний, малий, ─  сказав Пекір. ─  Те, що ти сказав, я б і сам не їв. Пеніди ─ це такі великі рожеві фрукти, вони ароматні й м’які. А столяси ─ це місцеві ягоди чорного кольору. У них смак освіжаючий, схожий на лимон із мятою.

─  Якесь дивне поєднання. Але спробую, ─  відповів Алекс і почухав голову.

Геберт розрахувався з Пекіром, і вони пройшли до залу, де їх уже чекали Авадоніс і Доміран. Поки вони віталися, Касумар приніс їхній сніданок і сів поряд.

─  Ми вчора так і не почули твою історію, Доміране, ─  сказав Алекс. ─  Ти казав, що вона відрізняється.

─  Так, казав. Насправді я любив шити. Але потім мені стали зустрічатися люди, які казали, що то жіноча справа. І я став соромитися цього. І почав це приховувати. Хоча мені хотілося шити й вигадувати новий одяг.  Я тому ходив гуляти далеко в ліс. Робив ескізи на папері. І ховав їх під корінням дерева в одному місці. Та коли одного разу забарився, то стало темно, і я не встиг додому завчасно. І тут переді мною встав Гок. Він дивився на мене таким холодним, неживим, пронизливим поглядом, що я закляк. І я відчув, як він поглинає моє тіло в себе. Але тоді я подумав, що, мабуть, краще мене Гок забере. Бо я не потрібен. Я неправильний. Але Гок просто дивився на мене. Нічого не казав. А потім відпустив. І звільнив моє тіло. А після цього зник.

─  Це ж треба, ─  сказав Геберт. ─  Виявляється, Гоки не всіх забирають. І не з усіма говорять.

─  Мабуть, тому, що я неправильний. Я тоді навіть подумав, що я навіть Гоку не потрібен, ─  сказав Доміран засмучено.

─  А може, ти забагато думаєш? ─  запитав з усмішкою Алекс.

─  Чому ти вважаєш себе неправильним? Хто тобі це навіяв? ─  запитав Геберт Домірана.

─  Я так думаю. Мені ж казали, що шиття ─ це жіноча справа. Але мені подобається. От я і розумію, що я дивний. І не такий, як треба, ─  відповів Доміран і опустив очі.

─  А хто тобі таке сказав? Невже батьки? ─  запитав Геберт, намагаючись докопатися до істини.

─  Ні. Батьки ніколи мені цього не казали. У мене чудові батьки.

─  То хто ж тобі це казав? ─  питав, не зупиняючись, Геберт.

─  Прибулі. Мандрівники з інших світів.

─  Ось воно що. І ти повірив тим, кого не знаєш? Тим, хто своє життя влаштувати не може? ─  сказав Геберт з іронією.

─  Що ви маєте на увазі? ─  запитав Доміран.

Геберт звернувся до Алекса:

─  Алексе, розкажи йому про свою сім’ю.

─  Яку сім’ю? ─  запитав Алекс і відчув, що зараз на нього покладуть якусь відповідальність, від чого йому стало досить незручно.

─  А в тебе їх багато? ─ запитав Геберт. ─  Про свою дружину розкажи, і про дітей, і про щасливий шлюб. І про чоловічі обов’язки.

Тут Геберт відчув, що перегнув палицю. Він починав дратуватися. Те, що він не виспався, давало про себе знати. Він побачив, як Алекс дивився на нього розширеними очима з такою образою, що треба було якось пом’якшити ситуацію. Сваритися з Алексом у його плани не входило.

─  Алексе, не ображайся. Я просто прошу, скажи, у тебе є дружина й діти? ─  сказав Геберт більш м’яко, наче вибачаючись за попередній зухвалий тон.

─  Ні. Немає в мене ні дружини, ні дітей. Ви ж знаєте це. Навіщо питаєте? І як це стосується розповіді Домірана?

─  Найпряміше, ─  відповів Геберт Алексу та з наступною фразою звернувся до Домірана.