Глава 20. Геберт збирає пазли.

Глава 20. Геберт збирає пазли.

Геберт повернувся до кімнати у будиночку німхів. В кімнаті було темно і він перечепився через стілець.

─  Ох! Який я незграба. Хоч би Алекс не прокинувся,  ─  прошепотів він.

Але Алекс міцно спав. Дорога була далека і виснажлива. Тож він спав так міцно, що можна було стріляти хоч з гармати біля його вуха. Він би не прокинувся.

Геберт не хотів вмикати світло. Навпомацки він знайшов ліжко, зняв мантію. Заліз під ковдру і відразу заснув.

Ранок був тихий, як і саме селище німхів. Алекс прокинувся перший і постукав у кімнату Геберта.

─  Геберт! Добрий ранок! Ви вже прокинулись?

Геберт мовчав і міцно спав. Алекс постукав сильніше і став кричати голосніше.

─  Геберт, ви там живі? Сподіваюся у вас все добре?

Від гуркоту у двері Геберт відкрив очі.

─   Добрий ранок! Все гаразд. Я просто спав. Ти мене розбудив, ─  відповів Геберт сонним голосом.

─ Прокидайтеся. Нам же пора на сніданок. Нас чекають.

Геберт встав, але розумів, що не може прокинутися. Він пів ночі розмовляв з Мезідою і продумував наступні кроки. Він не виспався. Але Алекс не мав про це знати. Тож він одягся і вийшов з кімнати.

─  Ви якийсь пом’ятий, ─  сказав Алекс. ─  Якби я не знав, що ви тут спали,  то подумав би, що ви десь усю ніч розважались.

─  Дуже смішно, ─  сказав Геберт з сарказмом.

─  Та я жартую. Ходімо.

Коли Геберт з Алексом прийшли до крамниці адміністрації, з неї вже надходив смачний аромат чаю і пирогів. Пекір зустрів їх привітно.

─  О! Добрий ранок! Ми чекаємо вже на вас. Що вам зробити? В нас є чай на гірських травах, чай на лісових травах, компот з місцевих фруктів…

─  Дай мені чаю на лісових травах. Сподіваюся він добре настояний? Треба прокинутися.

─  Так чай вже настоявся. Зараз додам кип’ятку. Проходьте.  Зараз все буде. На сніданок в нас пироги з різною начинокою.

─  Алекс, а вам також чаю, як Геберту? ─  запитав Пекір в Алекса.

─  Я хотів би спробувати ваш компот з місцевих фруктів. Цікаво, що за фрукти в вас.

─  Чудовий вибір. Компот з пенідів і столясів, ─  відповів Пекір.

─  О! Я таке вперше чую. Ще б взнати шо це. Сподіваюсь не якісь очі дракона чи слина миші?

─  А ти кумедний, малий, ─  сказав Пекір. ─  Те, що ти сказав, я б і сам не їв. Пеніди ─  це такі великі рожеві фрукти, вони ароматні і м’які. А столяси – це місцеві ягоди чорного кольору. В них смак освіжіючий, схожий на лимон з мятою.

─  Якесь дивне поєднання. Але спробую, ─  відповів Алекс і почесав голову.

Геберт розрахувався із Пекіром і вони пройшли до залу де їх вже чекали Авадоніс і Доміран. Поки вони привіталися Касумар приніс їх сніданок і сів поряд.

─  Ми вчора так і не почули твою історію Доміран, ─  сказав Алекс. ─  Ти казав, що вона відрізняється.

─  Так, казав. Насправді я любив шити. Але потім мені стали зустрічатися люди, що казали, що то жіноча справа. І я став соромитися цього. А став це приховувати. Хоча мені хотілося шити і вигадувати новий одяг.  Я тому ходив гуляти далеко в ліс. Робив ескізи на папері. І ховав їх під коренями дерева в одному місті. Та коли одного разу забарився, то стало темно і я не встиг додому завчасно. І тут переді мною встав Гок. Він дивився на мене таким холодним, неживим пронизуючим поглядом, що я закляк. І я відчув як він поглинає моє тіло у себе. Але тоді я подумав, що мабуть краще мене Гок забере. Бо я не потрібен. Я не правильний. Але Гок просто дивився на мене. Нічого не казав. А потім відпустив. І звільнив моє тіло. А після чого зник.

─  Це ж треба, ─  сказав Геберт. ─  Виявляються Гоки не всіх забирають. І не з усіма говорять.

─  Мабуть тому, що я не правильний. Я тоді навіть подумав, що я навіть Гоку не потрібен, ─  сказав Доміран засмучено.

─  А може ти забагато думаєш? ─  запитав з посмішкою Алекс.

─  Чому ти вважаєш себе не правильним? Хто тобі це навіяв? ─  запитав Геберт Домірана.

─  Я так думаю. Мені ж казали, що це жіноча справа шиття. Але мені подобається. От я і розумію, що я дивний. І не такий як треба, ─  відповів Доміран і опустив очі.

─  А хто тобі таке сказав? Невже батьки? ─  запитав Геберт намагаючись докопатися до істини.

─  Ні. Батьки ніколи мені цього не казали. В мене чудові батьки.

─  То хто ж тобі це казав? ─  питав не зупиняючись Геберт.

─  Прибулі. Мандрівники з інших світів.

─  Ось воно що. І ти повірив тим, кого не знаєш? Хто своє життя влаштувати не може? ─  сказав Геберт з іронією.

─  Що ви маєте на увазі? ─  запитав Доміран.

Геберт звернувся до Алекса.

─  Алекс, розкажи йому про свою сім’ю.

─  Яку сім’ю? ─  запитав Алекс і відчув, що зараз на нього покладуть якусь відповідальність, від чого йому стало досить не зручно.

─  А в тебе їх багато? ─ запитав Геберт. ─  Про свою дружину розкажи і про дітей і про щасливий шлюб. І про чоловічі обов’язки.

Тут Геберт відчув, що перегнув палку. Він починав дратуватися. Те, що він не виспався давало про себе знати. Він побачив як Алекс дивився на нього розширеними очима з такою образою, що треба було якось пом’якшити ситуацію. Сваритися з Алексом в його плани не входило.

─  Алекс, не ображайся. Я просто прошу скажи в тебе є дружина і діти? ─  сказав Геберт більш м’яко, наче вибачаючись за попередній зухвалий тон.

─  Ні. Немає в мене ні дружини ні дітей. Ви ж знаєте це. Навіщо питаєте? І яке це відношення має до розповіді Домірана?

─  Саме пряме, ─  відповів Геберт Алексу та з наступною фразою звернувся до Домірана.