Глава 14. Підготовка Алекса триває.

Глава 14. Підготовка Алекса триває.

Алекс із Гебертом дочистили куріпок, проткнули їх паличками та почали смажити на багатті.

─  Ну от. Як бачиш, це нескладно виявилося, і ти впорався, ─  сказав Геберт і прокрутив свою куріпку іншим боком, щоб вона смажилася рівномірно.

─  Та я змучився, поки вискубував те пір’я. Це важка робота, ─  сказав Алекс, відкушуючи шматок м’яса.

─  Важка робота, кажеш? Тож ти хотів, щоб цю важку роботу виконували жінки. І при цьому вважав, що це не вважається роботою. А тут кажеш, що це важка робота. Як це?

Алекс мовчав.

─  Не хвилюйся, ─  сказав Геберт, пом’якшуючи голос. ─  Ти просто не звик. Та всього навчишся згодом.

─  Але це нечесно, ─  сказав Алекс.

─  Що нечесно?

─  Жінки не кожного дня обдирають пір’я. Вони купують у крамниці готові тушки.

─  Ти можеш сходити до магазину і купити там.

─  Ви не чуєте мого питання.

─  Я все чую. Але подумай над тим, що кожна страва  складається з продуктів, які треба обробити і витратити час і зусилля на приготування. Є легкі страви. Є складніші. Деякі готуються п’ятнадцять хвилин, а деякі ─ декілька днів. Щоб потім такий, як ти, з’їв все за п’ять хвилин, і не оцінив зусиль. До того ж на велику кількість людей готувати складніше, бо більше роботи. От якби ти сам навчився готувати, то думаю, перестав би так знецінювати працю жінок.

─  То ви спеціально мені створюєте такі умови?

─  Які умови?

─  Де я повинен усе сам робити.

─  Я готую тебе до того часу, коли ти маєш піти сам. Я не завжди буду з тобою. Як і твоя мати. Дорога тебе чекає довга і складна. Тобі знадобляться навички виживання. Якби ти це вмів робити, то ми б на це не витрачали час.

─  Але в мене немає сірників навіть, щоб розпалити багаття.

─  Я дам їх тобі.

Геберт засунув руку у кишеню й дістав коробку сірників.

─  Ось, тримай.

─  У вас весь час були сірники? Чому ви їх мені одразу не дали?

─  Я хотів побачити, які в тебе є навички виживання. На якому вони рівні? Я сподівався побачити, як ти здобуватимеш вогонь. Та не побачив цього. Отже, даю тобі сірники. Я оцінюю твої можливості й міркую, як тобі допомогти.

─  А що я готуватиму, як залишусь сам? Я ж не вмію полювати, як ви?

─  Я так розумію, ти взагалі не вмієш полювати, а не тільки як я.

─  Так. Мені не доводилося полювати взагалі.

─  Ясно. Ти звик використовувати блага міста.

─   І що мені робити?

─  Добре. У мене тут є два артефакти. Один має назву «м’ясо», а інший ─ «фрукти». Який ти хочеш взяти собі?

─  Звичайно, артефакт «м’ясо». А чому ви не використали його зараз?

─  Бо він має свої умови. Його можна використовувати не частіше, ніж один раз  у два дні. Це підтримка на випадок, якщо не зможеш знайти їжу.

─  Ясно. А чому ви дали мені вибір, а не обидва? Фрукти теж раз на два дні?

─  Це мої артефакти на крайній випадок. Тож один я залишив для себе. Поділився з тобою, так би мовити. Я коли зайнятий буваю, то можу забути поїсти. А через втому може не бути сил, щоб начаклувати. Тому і тримаю при собі ці артефакти. Фрукти можна використовувати хоч кожен день. Але ти вже вибрав. Чи ти хочеш змінити вибір?

─   Ні, не хочу змінювати. М’ясо значно краще і більш поживне, на мій погляд.

─  Добре, тримай.

Геберт дістав камінь-артефакт «м’ясо» і віддав Алексу. Алекс поклав його до своєї сумки.

─  Ну що, наївся?

─  Так.

─  Тоді будемо вирушати далі.

Вони загасили багаття і попрямували між дерев у напрямку замку Єноса. Йшли лісом кілька годин, і ліс все не закінчувався.

─  Нам ще далеко? ─  запитав Алекс. ─  Бо скоро вже й вечір настане. А ми ще не знайшли, де заночувати.

─  Ти такий нетерплячий. Ми встигнемо. Не хвилюйся. Довіряй мені.

─  А мені нічого більше і не залишається.

─  Скоро буде невеличке селище. Там мешкають фермери. Це добрі і хороші люди. У них і зупинимося.

І справді, через декілька хвилин дерева закінчилися, і мандрівники вийшли на велику чисту галявину повз яку проходила дорога.

─  То тут і дорога є? А чому ми не нею йшли? ─  запитав Алекс.

─  Це дійсно дорога від міста. Але вона йде, огинаючи ліс. Їхати зручніше дорогою.  Але на транспорті це теж займає стільки ж часу, як ми йшли пішки через ліс. А якщо б ми йшли по дорозі, то це було б значно довше.

─  Ясно.

─  Дивись. Бачиш, хата видніється?

─  Так.

─  Нам туди.