Глава 13. Початок шляху.

Глава 13. Початок шляху.

У кімнаті, куди Геберт привів Алекса було затишно. Чиста свіжа білизна на постілі і свіже повітря у кімнаті зробили свою справу. Алекс щойно ліг і відразу заснув. Геберт зачинив за ним двері і повернувся до Мезіди.

─  Ти справді вважаєш, що Алекс у більшій безпеці буде там в Єноса, ніж тут?

─  Я це сказав, щоб його заспокоїти. Якщо і він відмовиться, то в нас може вже не вистачить часу знайти когось ще. Бо Єнос починає удосконалювати своїх створінь. Щось мені підказує, що він на цьому не зупиниться.

─ Ти маєш рацію. Я теж відчуваю, що наступної ночі нас жде якийсь сюрприз знову.

─  Тому завтра вранці ми з Алексом рушаємо в путь. Його треба підготувати. Якщо в нас не вийде, то швидше за все, буде жорстоке протистояння, яке може принести значні руйнування. Дуже скоро.

─  Не хвилюйся. Я не допущу цього. Тут я втримаю оборону. А ти допоможи Алексу і всім нам вирішити суть проблеми. Та бережи себе в дорозі, ─  сказала Мезіда дуже м’яко з хвилюванням в голосі.

Геберт ніжно взяв її руку і поцілував.

─ Не хвилюйтесь. Я завжди буду поруч. Я буду час від часу телепортуватися до вас, коли Алекс буде спати. Ви будете у курсі всього, що відбувається.

***

На ранок Алекс прокинувся від стукоту у двері кімнати. Це Геберт прийшов його будити.

─  Алекс прокидайся. Будемо снідати і рушати в дорогу.

Алекс піднявся та почав збиратися ще з заплющеними очима.

─  А де моє верхнє вбрання? ─  Алекс аж прокинувся, коли зрозумів, що йому нема що одягти, а його речі зникли.

Та Тут Геберт причинив двері і простяг руку із вбранням.

─  Ось тримай. Це твої речі. Я їх освіжив.

Алекс вдягнувся і вийшов. Геберт зустрів його радісно і вони пройшли до столу. Там вже було накрито. Смажена індичка, салати та чай на лісових травах.

─  А чи не занадто важкий сніданок?

─  Нам йти далеко. Тож їж. Тобі сили треба.

─  Геберт, а що то за назва у звороті мого вбрання?

─  Що ти маєш на увазі?

─   Там написано: «Сібенур».

─  Тобі це вбрання дав Магарт?

─  Так.

─  Це ім’я його сина.

Алекс далі їв мовчки. По відповіді Геберта і його зітханню він зрозумів, що це не дуже хороша тема. А псувати йому настрій перед дорогою він не хотів. Поснідавши вони встали із-за столу. Геберт зробив оберт рукою по колу у повітрі і зібрав відкриті пальці в кулак. Стіл з їжею зник.

─  Який чудовий навик, ─  сказав Алекс.

─  Звісно.  Виручає коли треба.

─  Я тут подумав. Магарт казав, що він поставляє до замку раз на тиждень товари: тканини, їжу. Але навіщо вам все те, якщо ви самі можете все створити?

─  Бо в замку живу не тільки я. Тут є люди, які доглядають за замком. І готують також. І собі і нам. Є кравець навіть. А якщо я не хочу їх турбувати, то роблю все сам. Я не хочу, щоб вони знали, що ти в замку. Ніхто не має взнати, що Богині потрібна допомога звичайної людини. Розумієш?

─  Щоб люди не втрачали віру?

─  Саме так.

 ─  Тобто на мене зараз покладається не тільки доля людства, а ще й відповідальність за віру в Богів?

─  Не накручуй себе. Відповідальність за те, у що вірити лежить на кожній особі особисто. Але людині потрібно мати віру у підтримку когось. Наприклад, я підтримаю тебе. Мезіда і тебе і мене підстрахує. І має пильнувати, щоб захистити своїх людей.

─  Оце добре. Бо я атеїст. Не хочу нести відповідальність за чужу віру.

─  Ясно. Це ж треба. Атеїст допомагає Богині і чарівнику врятувати світ. Іронія долі. І як ти на таке погодився взагалі?

─  А хіба в мене є вибір? Та й Богиню я бачив. Вона для мене як просто жива людина. А не щось химерне без плоті.

─  Добре. Це не важливо вже. Ну, що ти готовий в дорогу?

─  Мабуть що так. Ви ж зі мною? І їжею ви забезпечите?

─  Звісно, ─  сказав Геберт і розсміявся.

Вони стояли посеред кімнати, коли Геберт взяв Алекса за руку і зробив телепортацію. Це мить і вони вже стояли за містом. А попереду був ліс.

─  Ходімо. Наш шлях буде починатися звідси.

─  А чому ми не перенеслися за ліс відразу? ─  запитав Алекс.

─  Бо сам шлях, то важлива частина, яку треба пройти, щоб дістатися результату.

Вони рушили по маленькій стежині, що ховалася у свіжій траві. Капельки ранкової роси мочили взуття. Пташки співали протяжно свої пісні. В цілому Алекс був не проти такої прогулянки. Він обожнював ліс. Але зараз він розумів, що то не просто прогулянка і відпочинок. То шлях у щось невідоме. І він не знає, що те невідоме йому принесе. Лише одна думка його тішила, що він йде туди не сам. Він  іде під захистом чарівника. І навіть під захистом Богині. Йому було якось не звично від самої цієї думки. Бо в реальному своєму світі він завжди кепкував над віруючими і вважав їх схибленими на нереальному. Його часто різні течії релігій приймали до своїх лав. Він охоче на все погоджувався. Йому подобалося приймати участь у всяких дивних ритуалах і взнавати нове про інших людей і їх традиції. Але він ніколи не відносився до того серйозно. А тут його життя в буквальному сенсі стало пов’язане з вірою у Богів. І тут він сміявся сам з себе, коли думав про таку іронію долі.