Глава 13. Початок шляху.

Глава 13. Початок шляху.

У кімнаті, куди Геберт привів Алекса, було затишно. Чиста свіжа білизна на ліжку і свіже повітря в кімнаті зробили свою справу. Алекс щойно ліг і відразу заснув. Геберт зачинив за ним двері і повернувся до Мезіди.

─  Ти справді вважаєш, що Алекс у більшій безпеці буде там, в Єноса, ніж тут?

─  Я це сказав, щоб його заспокоїти. Якщо і він відмовиться, то в нас може вже не вистачити часу знайти когось ще. Бо Єнос починає удосконалювати своїх створінь. Щось мені підказує, що він на цьому не зупиниться.

─ Ти маєш рацію. Я теж відчуваю, що наступної ночі нас чекає якийсь сюрприз знову.

─  Тому завтра вранці ми з Алексом рушаємо в дорогу. Його треба підготувати. Якщо в нас не вийде, то, швидше за все, буде жорстоке протистояння, яке може принести значні руйнування. Дуже скоро.

─  Не хвилюйся. Я не допущу цього. Тут я втримаю оборону. А ти допоможи Алексу і всім нам вирішити суть проблеми. Та бережи себе в дорозі, ─  сказала Мезіда дуже м’яко, з хвилюванням у голосі.

Геберт ніжно взяв її руку і поцілував.

─ Не хвилюйтесь. Я завжди буду поруч. Я буду час від часу телепортуватися до вас, коли Алекс буде спати. Ви будете в курсі всього, що відбувається.

***

На ранок Алекс прокинувся від стукоту у двері кімнати. Це Геберт прийшов його будити.

─  Алексе, прокидайся. Будемо снідати і рушати в дорогу.

Алекс піднявся та почав збиратися ще із заплющеними очима.

─  А де моє верхнє вбрання? ─  Алекс аж прокинувся, коли зрозумів, що йому немає що одягти, а його речі зникли.

Та тут Геберт прочинив двері і простяг руку із вбранням.

─  Ось, тримай. Це твої речі. Я їх освіжив.

Алекс вдягнувся і вийшов. Геберт зустрів його радісно, і вони пройшли до столу. Там уже було накрито. Смажена індичка, салати та чай на лісових травах.

─  А чи не занадто важкий сніданок?

─  Нам йти далеко. Тож їж. Тобі сили потрібні.

─  Геберт, а що то за назва з вивороту мого вбрання?

─  Що ти маєш на увазі?

─   Там написано: «Сібенур».

─  Тобі це вбрання дав Магарт?

─  Так.

─  Це ім’я його сина.

Алекс далі їв мовчки. За відповіддю Геберта і його зітханням він зрозумів, що це не дуже хороша тема. А псувати йому настрій перед дорогою він не хотів. Поснідавши, вони встали з-за столу. Геберт зробив оберт рукою по колу в повітрі і зібрав відкриті пальці в кулак. Стіл з їжею зник.

─  Яка чудова навичка, ─  сказав Алекс.

─  Звісно.  Виручає, коли треба.

─  Я тут подумав. Магарт казав, що він поставляє до замку раз на тиждень товари: тканини, їжу. Але навіщо вам усе те, якщо ви самі можете все створити?

─  Бо в замку живу не лише я. Тут є люди, які доглядають за замком. І готують також. І собі, і нам. Є кравець навіть. А якщо я не хочу їх турбувати, то роблю все сам. Я не хочу, щоб вони знали, що ти в замку. Ніхто не має дізнатися, що Богині потрібна допомога звичайної людини. Розумієш?

─  Щоб люди не втрачали віру?

─  Саме так.

 ─ Тобто на мене зараз покладається не тільки доля людства, а ще й відповідальність за віру в Богів?

─  Не накручуй себе. Відповідальність за те, у що вірити, лежить на кожній людині особисто. Але людині потрібно мати віру у підтримку когось. Наприклад, я підтримаю тебе. Мезіда і тебе, і мене підстрахує. І має пильнувати, щоб захистити своїх людей.

─  Оце добре. Бо я атеїст. Не хочу нести відповідальність за чужу віру.

─  Ясно. Це ж треба. Атеїст допомагає Богині і чарівнику врятувати світ. Іронія долі. І як ти на таке погодився взагалі?

─  А хіба в мене є вибір? Та й Богиню я бачив. Вона для мене як просто жива людина. А не щось химерне без плоті.

─  Добре. Це не важливо вже. Ну, що ти, готовий в дорогу?

─  Мабуть, що так. Ви ж зі мною? І їжею ви забезпечите?

─  Звісно, ─  сказав Геберт і розсміявся.

Вони стояли посеред кімнати, коли Геберт взяв Алекса за руку і здійснив телепортацію. Ще мить, і вони вже стояли за містом. А попереду був ліс.

─  Ходімо. Наш шлях починатиметься звідси.

─  А чому ми не перенеслися за ліс відразу? ─  запитав Алекс.

─  Бо сам шлях ─ це важлива частина, яку треба пройти, щоб дістатися результату.

Вони рушили вузькою стежиною, що ховалася у свіжій траві. Краплинки ранкової роси мочили взуття. Пташки співали протяжно свої пісні. Загалом Алекс був не проти такої прогулянки. Він обожнював ліс. Але зараз він розумів, що це не просто прогулянка і відпочинок. Це шлях у щось невідоме. І він не знає, що те невідоме йому принесе. Лише одна думка його тішила  ─ що він йде туди не сам. Він  іде під захистом чарівника. І навіть під захистом Богині. Йому було якось незвично від самої цієї думки. Бо в реальному своєму світі він завжди кепкував з віруючих і вважав їх схибленими на нереальному. Його часто різні течії релігій приймали до своїх лав. Він охоче на все погоджувався. Йому подобалося брати участь у всяких дивних ритуалах і дізнаватися нове про інших людей та їхні традиції. Але він ніколи не ставився до того серйозно. А тут його життя в буквальному сенсі стало пов’язане з вірою в Богів. І тут він сміявся сам з себе, коли думав про таку іронію долі.