Глава 11. Ніч у землях Мезіди.

Глава 11. Ніч у землях Мезіди.

Алекс дивився на картину з зображенням Геберта. А потім повернувся до співробітника музею і запитав:

─ Геберт – це ви?

─  Так, я. От ти мене  і знайшов, ─ посміхнувся чарівник.

─   А чому ви від мене так довго ховались?

─  Чому ти так думаєш?

─  Бо це ж ви були у лісі?

─  Так, я. І що?

─  Ви наді мною насміхалися, мабуть?

─  Зовсім ні. Я ж тобі сказав, що там, куди ти збирався, мене немає. Я ж був з тобою. В магічній школі мене не було, і я туди не збирався. Я тебе не обдурив. І я тобі сказав, де я буду.

─  Але ви знали, що я вас шукаю. А коли я вас знайшов, ви промовчали, що це ви. Чому?

─ Ти мав пройти певний шлях.

─   А як ви знали, що я зайду у цю будівлю?

─  Бо ти мандрівник. До того ж ти зараз в іншому світі. Ти ж, коли мандруєш і тобі трапляється місцевий музей, то заходиш туди?

─  Здебільшого так.

─  От і я такий же. Як то кажуть, мандрівник мандрівника бачить здалеку, ─  сказав Геберт, трохи перефразувавши вираз.

─  Але як ви знали, що я саме сьогодні до вас зайду? Я  ж міг і не зайти?

─  Я тут часто буваю. Мені тут спокійно. Тут я серед міста. До того ж сюди місцеві рідко заходять. В основному тільки мандрівники. Тож і ти мав би прийти.

─  Мені Магарт сказав, що я тут через вас.

─  Ну, якоюсь мірою.

─  Як це? Це ж ви той камінь-телепорт створили?

─  Так. Але не я обирав, кого сюди перенести. Це артефакт сам обирає. А щоб він тебе обрав, ти мав мати потрібні якості. Тож ти тут не випадково з багатьох причин.

─  Ви так кажете, що, виявляється, я сам себе сюди притягнув.

─  Все за сукупністю. Як то кажуть, так зірки зійшлися.

─  Нехай буде так. Тепер скажіть мені, навіщо я вам тут?

─  Так. Я все тобі скажу. Спочатку, думаю, краще перемістимося в інше, більш затишне місце. Я тебе запрошую до себе в апартаменти. Повечеряємо, поговоримо, і я тобі ще дещо покажу.

─  Оце чудово. Ніколи не був вдома в чарівника. А це далеко? А то ніхто мені не сказав, де ви живете. Ніхто не знає цього. А вже й вечір скоро.

─  Тобі казали, де я мешкаю. Та ти, мабуть, забув, або просто не зрозумів. Та нічого. Скоро ти все зрозумієш. А стосовно темряви, то це для мене не проблема. Я живу далеко. Та ми не збираємося туди йти.

─  Це як?

─  Дай руку. Ми телепортуємося.

Алекс простягнув руку, і на якісь кілька секунд простір наче пройшов крізь нього. Ще мить, і він вже стояв у палаці. Золоті колони, золоті рами. Все виблискувало таким сяйвом. Великі скляне вікно від стелі до підлоги відкривало неймовірний вид. Вони були десь високо в горах. Верхівки дерев похитувалися від вітру десь знизу. Він наче дивився з гелікоптера з неба на землю. Це було захопливе видовище. Сонце починало сідати. Та тут у палаці воно виглядало так розкішно. Багряний, рожевий, жовтогарячий кольори змішувались в один неймовірний колір вечірнього неба. Від захвату в Алекса перехопило подих.

─  Я не думав, що ви мешкаєте в палаці. Ще й в горах.

─  Це замок Мезіди. Вони мені виділили тут апартаменти. Тепер це моя домівка.

─  То ми в замку Богині? Це ж треба. Я й не сподівався на таке. Мені, звичайно, казали, що ви можете бути у Мезіди. Але я не думав, що ви з нею живете.

─  Я не з нею живу. Я просто живу в її палаці. Це як ти живеш у себе у багатоквартирному будинку, наприклад. Ти ж не живеш з усіма сусідами. Ви всі живете окремим життям. І часто навіть не знаєте один одного.

─  Можливо. Та ви ж знаєте Мезіду.

─  Ти на що натякаєш?

─  Та ні. Я просто.

─  Тоді прошу до столу.

Вони повернулися, і позаду стояв стіл. Чарівник провів розкритою долонею по повітрю, стис і розтис кулак. І на столі з’явилася вечеря. Курка, салати, пиріг з грибами. І заварник з чаєм. Запахло їжею і духмяними травами.

─  Ух ти. Я би так жив. Ви їжу створюєте магією?

─   А що тут такого?

─  Для мене це незвично.

─   Розумію.

Вони сіли за стіл. Перед великою панорамою з шикарним краєвидом Алекс ще не вечеряв. Тож він перебував у великому захопленні, вдивляючись у пейзаж.

─  Я бачу, тобі подобається? ─  спитав Геберт.

─  Так. Яка краса! Це дивовижно. І тут навіть Гоків не страшно. Тут так світло. І їм, мабуть, треба буде сюди довго лізти.

─  Лізти? Ти знаєш, що вони можуть лазити?

─  Та я так сказав. Я не зовсім розумію, до речі, що то за Гоки. Магарт казав, що ви більше про це знаєте. Тож я думаю, ви мені розповісте?