Глава 9. Зустріч із Гебертом.

Глава 9. Зустріч із Гебертом.

Новий день починав своє існування. Алекс зачинив за собою двері і йшов з надією, що сьогодні стане ближче до відповіді на питання чому він тут. Та він ще не міг повірити, що він сказав на останок такі слова, що сам не зовсім у них вірив. Він просто хотів перевірити і взнати, що буде, якщо каменяр почне відноситися до своєї дружини, як Магарт до своєї. Він також розумів, що Гермольф може його і не послухати. Тому для певності, вирішив ще його нажахати тим, що він знає магію, і що дружина його вб’є. «До того ж в неї і так в думках таке є», ─ виправдовував він себе. Так Алекс йшов і думав, що він накоїв і чим це вилиється.

День почався чудово. Алекс відчував, що зробив щось сміливе, і навіть хороше. Тож на душі в нього було хороше. Пташки співали поміж гілок. І їх щебет складувався у цілу лісову пісню.

«Цікаво,  і де тут у лісі шукати чаклунів? Чи прийдуть вони взагалі? Де їх чекати? А може ми вже розминулися?» ─ раптово на Алекса напала невелика паніка.

Тут він побачив якусь фігуру далі в лісі і пішов туди. Алекс був певний, що то чарівник, судячи з його одягу.

Чарівник у блакитному довгому вбранні збирав трави і щось собі співав під носа. Здавалося, що він не помічав Алекса. Він просто насолоджувався чудовим днем. Але Алекс дав знати про себе.

─ Добрий ранок! Ви давно тут?

─ Добрий ранок! ─ відповів чарівник. ─ В якому сенсі я тут давно?

─ Та я й сам не знаю, що сказав. Просто я тут чекаю двох чарівників першокурсників, щоб вони мене переправили в  магічну школу.

─  Ти хочеш там навчатися?

─ Та ні. Хоча може це б було цікаво. Але наразі в мене інша мета. Мені треба чарівник Геберт. Хочу знайти його.

─ Цікаво. І навіщо він тобі?

─ Та я сюди потрапив з іншого світу. І мені тут люди підказали, що це через нього. Він мене викликав. Тож я хочу розуміти навіщо я тут.

─ А ти не здогадуєшся чому ти тут?

─ Та не знаю. Мені чомусь здається, що на мене хочуть покласти якусь місію.

Чарівник посміхнувся і поклав трави, які щойно зірвав, у мішечок, що висів у нього на поясі.

─ Геберт рідко з’являється в школі останнім часом. Тож шукати його там марна справа. До того ж він сьогодні буде у місті. Йди туди і знайдеш його. Якщо ти дійсно обраний для важливої місії, то ти обов’язково знайдеш його.

─ Знову йти до міста? І знову ні з чим? Що то за такий чарівник дивний? То він мене викликає, то не хоче до мене вийти сам. Я ще його шукати маю, ─ почав роптати Алекс.

─ А може він хоче бути певен, що ти саме той, хто потрібен? Може він хоче знати, що ти не здасися і на тебе можна покластися? Ти подумай про це. А мені вже пора.

─ Може ви й праві. До речі, мене звуть Алекс. А вас як звати?

Та не встиг він це сказати, як чарівник телепортувався і зник. Він розчинився в повітрі наче його й не було.

─ Ну, от. Знову я не знаю, що робити. Чи чекати тих двох першокурсників чи повертатися до міста? Мабуть почекаю ще трохи.

Алекс пішов гуляти по лісу. Він любив ліс. Він обожнював ліс. Сів на частині зламаного дерева і слухав співи пташок. Але скоро відчув голод. На дні сумки в нього ще залишився хліб, яким його пригостив чарівник – пекар. А він його завбачливо припас. Години тягнулись довго. І сонце стало припікати, встаючи над світом. «Треба повертатися, ─ подумав Алекс, ─ Бо треба буде ще пів дня йти і встигнути до Магарта, поки сонце не сіло.» Отож, він пішов назад через галявину для жили каменярі, шо тесали каміння для чарівних артефактів.

Алекс сподівався, що коли буде проходити повз домівку Гермольфа, той його не побачить. Але це не той випадок. Гермольф чекав його повернення і дивися у вікно. І як тільки він його побачив, то відразу вистрибнув у двері на зустріч.

─ Алекс, а я тебе вже чекаю, ─ сказав він задоволено. ─ Ти дійсно чарівник.

─ Що трапилося, Гермольф?

─ Я все таки вирішив піти і назбирати квітів для дружини. Я давно не виходив з дому і не милувався природою. Але те, що ти сказав. Мені запало у душу. Особливо, що дружина мене хоче вбити. Бо вони останнім часом так мені і казала, що хоче, щоб я помер. І я подумав, що вона може отруїти хоче. Вона зла на мене. От і подумав, зробити як ти кажеш. Це мені у грошах нічого не коштувало. Тож як ти пішов о п’ятій ранку, то і я зібрався і пішов до лісу по квіти. Я наче відпочив, поки збирав ті квіти. А потім прийшов і подарував їх дружини. І вибачився за свої образи в її сторону. Сказав, що хочу почати мінятися. Хоча сам не дуже у це вірив.

І тут він замовк.

─ І що сталося? ─ запитав Алекс. Йому самому було цікаво чим все це закінчиться.

─ Вона стала посміхатися. Вона засяяла. Я давно не бачив її таку радісну. Я вже забув коли бачив її посмішку. Вона подякувала і її очі стали такі добрі. В них застигли сльози. Вона сказала, що не очікувала вже від мене такого. І їй дуже приємно. А мені теж чомусь стало приємно від того. А через декілька годин в двері постукав  Машур. Машур торгує камінням, які обробляю я та інші каменярі. Так ось він з’явився і сказав, що сьогодні продав декілька моїх каменів і прийшов передати мені гроші, бо розуміє, що мені вони потрібні.