Глава 8. Ніч у домі Гермальфа.

Глава 8. Ніч у домі Гермальфа.

Зелений густий ліс залишився позаду. І Алекс нарешті побачив селище каменярів. Селище було невелике. Будиночків десять. Усі двоповерхові, збудовані  з міцного каменю, Сірі стіни, коричнево–зелені дахи. Вони всі разом були невеликою темною плямою на великій сонячній галявині. Вже починало вечоріти. Тож на вулиці вже нікого не було. Алекс розумів, що треба поквапитися. Бо він може стати новою жертвою Гоків. І вже на власні очі побачить і відчує, що то за невідомі створіння.

Він постукав у першу хатину. Але у відповідь була тиша.

─ Я шукаю Гермальфа. Де я його можу знайти?

─ Його тут нема. Він у кінці вулиці, - почувся голос через зачинені двері.

─ Добре, дякую, ─  сказав Алекс і попрямував до останнього будинку. Серце його починало калатати. Він розумів, що скоро потемнішає. Часу зовсім мало.

Нарешті він підійшов до останньої хати і постукав. Та ніхто не поспішав відчиняти. Тут у сумці, яку йому Магарт дав замість його рюкзака, він побачив світло. Це артефакти світилися, хотіли йому щось показати. Алекс взяв один камінець у руку, але й інший магічною силою потягся до нього. Вони хотіли, щоб він взяв їх відразу обидва. І Алекс так і зробив. Він пам’ятав прохання Магарта не ігнорувати, коли артефакти хочуть щось показати. В ту ж секунду він перенісся і побачив, що відбувалося за зачиненими дверима.

Чоловік лежав на дивані і погладжував себе по животу. Було видно, що він тільки-но поїв. На вигляд за мірками Алекса, йому було близько п’ятдесяти років. Жінка прибирала зі столу. Алекс бачив це з боку жінки. Наче її очима.

─ Агов! Ти що, не чуєш? ─  крикнув чоловік на жінку. ─ Там хтось стукає. Піди відчини.

─ А чому я маю відчиняти? Ти чоловік, ти й відчиняй. Незрозуміло, хто там. А я й так зайнята. Хіба не бачиш? ─ відповіла вона і продовжувала збирати брудний посуд.

─ Я чоловік. Я працював. Я важко працюю. А ти що, мене не поважаєш? Ти мене маєш слухати, дурепо! Я сказав тобі: відчини. Я хочу відпочити. Я втомився. Ти ж не втомилася так. Ти ж не працюєш.

Жінка зібрала посуд і понесла у другу кімнату до мийки.

«Як ти мені набрид, старигань поганий, - подумала жінка. ─ Скільки можна це терпіти? Я цілий день його обслуговую. Приготувала вечерю. Ще й у нас дитина. Я вже валюся з ніг від втоми. А він, нахаба такий, не цінує. Допомоги від нього ніякої. Ще й сміє казати, що я не працюю. Я вже не можу так. Так хочеться взяти всі ці тарілки й вдарити його по голові». В середині себе Алекс усвідомив і відчув біль, образи, безвихідь, які розривали душу і серце жінки. Та ще відчуття неймовірної втоми. Наступні її думки: «Щоб тобі пусто було. Господи, покарай його. Врятуй мене від нього. Він найгірша людина. Ненавиджу свого чоловіка». Вона стисла руку у кулак, і її рука тремтіла від злості.

Тут Алекс опинився у кімнаті, де чоловік продовжував валятися на дивані. І перенісся у його думки: «От стара відьма. Не хоче мене слухати. Дурепа. Я хіба маю ще відчиняти двері, коли я маю відпочивати? Навіщо, Боже, ти мені дав таку дурну і негарну жінку?»

─ Агов! Ти де там? Не чуєш мене? Ти маєш виконувати кожне моє слово! ─ кричав роздратовано чоловік на жінку. ─ Подивись, хто там стукає!

І знову Алекс повернувся у свідомість жінки. Вона взяла ніж у руки і подумала: «Що я роблю? Ні. Я не стану вбивцею. Господи, покарай  або врозуми його ти. Бо інакше я зроблю непоправне. Я вже на межі… А, може, дійсно відчинити двері? Може, то темрява прийшла забрати його чи мене. І все закінчиться». Вона пішла до дверей.

Алекс повернувся у свою свідомість. Йому було моторошно від того, що він зараз побачив і відчув. Йому вже зовсім не хотілося там ночувати. Але він розумів, що шляху назад немає. Через декілька хвилин зовсім стемніє, і до ранку його може вже не стати. Пітьма може його забрати з собою. А що там у пітьмі невідомо. До того ж його сюди відправив Магарт.  А йому він довіряв. «А може, Магарт знав, що тут таке відбувається, і тому дав мені ці артефакти? – подумав Алекс. ─  Може, я якось зможу змінити цю ситуацію? Чи повинен навіть зробити це?» Тож, пересиливши своє небажання тут бути, він знову постукав.

─ Хто там? Чого вам треба? ─ нарешті почув Алекс жіночий голос з-за дверей.

─ Мене звуть Алекс. Я шукаю Гермальфа. І ще. Чи можу я у вас заночувати? Бо темрява от-от накриє.

─ А чого ви прийшли під ніч? Хіба дня не було?

─ Я не тутешній. Я пів дня йшов, щоб вас знайти.

Жінка відчинила двері. І Алекс побачив втомлену, замучену жінку. ЇЇ волосся було скуйовджене і зібране ззаду. Вона була вдягнена у якусь мішкувату сіру сукню, яка їй зовсім не личила. Вона здавалося, була вдягнена в якийсь грубий мішок. «Це не красуня Хакіда», ─ подумав Алекс. «І цей чоловік теж не Магарт», - виплило зауваження десь із підсвідомості Алекса.

─ Проходьте, ─ сказала вона Алексу. ─ Он мій чоловік Гермальф.

─ Це до тебе прийшли, ─ сказала вона чоловікові і вийшла в іншу кімнату.

─ Кого там ще принесло? ─ сказав невдоволено чоловік на дивані.

─ Добрий вечір. Ви Гермальф?

─ Так. А ви хто? І чого від мене хочете?

─ Мене звуть Алекс. Я йду до магічної школи. Мені треба бути тут на ранок. Чарівники-першокурсники обіцяли мене провести туди. Бо сам я не можу туди потрапити. Так вони сказали. А я сюди йшов пів дня. Тож мені треба десь зупинитися. Ви не проти, якщо я у вас заночую? А завтра я піду.