Глава 8. Ніч у домі Гермольфа.

Глава 8. Ніч у домі Гермольфа.

Зелений густий ліс залишився позаду. І Алекс нарешті побачив селище каменярів. Селище було не велике. Хатинок десять. Вони були невеличкі. Сірі стіни коричнево – зелені криші. Вони всі разом були невеликою темною плямою на великій сонячній галявині. Вже починало вечоріти. Тож на вулиці вже нікого не було. Алекс розумів, що треба поквапитися. Бо він може стати новою жертвою Гоків. І вже на власні очі побачить і відчує, що то за невідомі створіння.

Він постукав у першу хатину. Але у відповідь була тиша.

─ Я шукаю Гермольфа. Де я його можу найти?

─ Його тут нема. Він у кінці вулиці, - почувся голос через закриті двері.

─ Добре, дякую, ─  сказав Алекс і попрямував до останнього будинку. Серце його починало калатати. Він розумів, що скоро потемнішає. Часу зовсім мало.

Нарешті він підійшов на останньої хати і постукав. Та ніхто не спішив відчиняти. Тут у сумці, яку йому Магарт дав замість його рюкзаку, він побачив світло. Це артефакти світилися, хотіли йому щось показати. Алекс взяв один камінець у руку, але й інший магічною сили потяг до себе. Вони хотіли, щоб він взяв їх відразу обидва. І Алекс так і зробив. Він пам’ятав прохання Магарта не ігнорувати, коли артефакти хочуть щось показати. В туж секунду він перенісся і побачив, що відбувалося за зачиненими дверима.

Чоловік лежав на дивані і погладжував себе по животі. Було видно, що він тільки що поїв. На вигляд, по міркам Алекса, йому було близько 50 років. Жінка прибирала зі столу. Алекс бачив це зі сторони жінки. Наче її очима.

─ Агов! Ти що не чуєш? ─  крикнув чоловік на жінку. ─ Там хтось стукає. Піди відкрий.

─ А чому я маю відкривати? Ти чоловік, ти відкривай. Не зрозуміло хто там. А я й так зайнята. Хіба не бачиш? – відповіла вона і продовжувала збирала брудний посуд.

─ Я чоловік. Я працював. Я важко працюю. А ти що мене не поважаєш? Ти мене маєш слухати, дурепо! Я сказав, тобі відчини. Я хочу відпочити. Я втомився. Ти ж не втомилася так. Ти ж не працюєш.

Жінка зібрала посуд і понесла у другу кімнату до мийки.

«Як ти мені набрид, старигань поганий, - подумала жінка. ─ Скільки можна це терпіти? Я цілий день його обслуговую. Приготувала вечерю. Ще й в нас дитина. Я вже валюся з ніг від втоми. А він, нахаба така, не цінує. Допомоги від нього ні якої. Ще й сміє казати, що я не працюю. Я вже не можу так. Так хочеться взяти всі ці тарілки в вдарити його по голові». Тут Алекс відчув почуття болю, образи, безвиході, які розривали душу і серце жінки. Та ще відчуття неймовірної втоми. Наступні її думки: «Щоб тобі пусто було. Господи покарай його. Врятуй мене від нього. Він найгірша людина. Ненавиджу свого чоловіка». Вона зжала руку у кулак і її рука тремтіла від злості.

Тут Алекс опинився у кімнаті, де чоловік продовжував валятися на дивані. І перенісся у його думки: «От стара відьма. Не хоче мене слухати. Дурепа. Я хіба маю ще відчиняти двері, коли я маю відпочивати? Навіщо, Бог, ти мені дав таку дурну і не гарну жінку?»

─ Агов! Ти де там? Не чуєш мене? Ти маєш виконувати кожне моє слово! – кричав роздратовано чоловік на жінку. ─ Подивись, хто там стукає!

І знову Алекс повернувся у свідомість жінки. Вона взяла ніж у руки і подумала: «Що я роблю? Ні. Я не стану вбивцею. Господи покарай  або врозуми його ти. Бо інакше я зроблю не поправне. Я вже на грані… А може дійсно відкрити двері? Може то темрява прийшла забрати його чи мене. І все закінчиться». Вона пішла до двері.

Алекс повернувся у свою свідомість. Йому було моторошно від того, що він зараз побачив і відчув. Йому вже зовсім не хотілося там ночувати. Але він розумів, що назад шляху не має. Через декілька хвилин зовсім стемніє і до ранку його може вже не стати. Пітьма може його забрати з собою. А що там у пітьмі не відомо. До того ж його сюди відправив Магарт.  А йому він довіряв. «А може Магарт знав, що тут таке відбувається і тому дав мені ці артефакти? – подумав Алекс. ─  Може я якось зможу змінити цю ситуацію. Чи повинен навіть зробити це?» Тож, пересиливши своє небажання тут бути, він знову постукав.

─ Хто там? Чого вам треба? – нарешті почув Алекс жіночий голос з-за двері.

─ Мене звуть Алекс. Я шукаю Гермольфа. І ще. Чи можу я у вас заночувати? Бо темрява от-от накриє.

─ А чого ви прийшли під ніч? Хіба дня не було?

─ Я не тутешній. Я під дня йшов, щоб вас знайти.

Жінка відкрила двері. І Алекс побачив втомлену, замучену жінку. ЇЇ волосся було скуйовджене і прибране ззаду. Вона була у якусь мішкувату сіру сукню, яка їх зовсім не личила. Вона здавалося, наче вдягнена в якийсь грубий мішок. «Це не красуня Хакіда», - подумав Алекс. «І цей чоловік теж не Магарт», - виплило зауваження десь із підсвідомості Алекса.

─ Проходьте, ─ сказала вона Алексу. ─ Он мій чоловік Гермальф.

─ Це до тебе прийшли, - сказала вона чоловіку і вийшла в іншу кімнату.

─ Кого там ще принесло? ─ сказав невдоволено чоловік на дивані.

─ Добрий вечір. Ви Гермольф?

─ Так. А ви хто? І чого від мене хочете?

─ Мене звуть Алекс. Я йду у магічну школу. Мені треба бути тут на ранок. Чарівники першокурсники обіцяли мене провести туди. Бо сам я не можу туди потрапити. Так вони сказали. А я сюди йшов пів дня. Тож мені треба десь зупинитися. Ви не проти, якщо я в вас заночую? А завтра я піду.