Глава 2. Камдамір.

Глава 2. Камдамір.

Алекс летів у якусь безодню. І хоча це тривало лише кілька секунд, та йому здалося, що час наче зупинився, і він потрапив за межі простору, де часу просто не існувало. Потім відчув поштовх від якого прийшов до тями. Він розплющив очі і побачив, що впав на дорогу. Але то була не звичайна дорога, а вузька лісова стежка. Навколо височіли дуби, що здіймалися вгору. Чисте повітря відразу вдарило в ніздрі. Тиша і спокій. Квіти росли великі й маленькі, їхній аромат був такий приємний, що хотілося вдихати знову й знову. Алекс любив ліс. Він не раз спеціально їздив у походи, тож йому тут сподобалося. Хоча було незрозуміло, куди йти, де він взагалі опинився і як потрапити додому.

Перше, про що він подумав: «Треба зняти ролики. Тут нема де їхати. Ще й ноги поламати можна». Він вивільнив ноги і хотів покласти ролики в рюкзак. Але не захотів взувати змінне взуття, бо коли босими ногами він ступив на теплу, м’яку землю, відчув приємне єднання з природою. Тому вирішив нести ролики в руках.

«Так. Стежка є. Отже, її хтось протоптав. Значить, десь є люди. Або інші створіння, які тут живуть», ─  подумав він і пішов стежкою вглиб лісу.

Раптом він побачив кущ з великими чорними ягодами і хотів було вже зірвати їх, але хтось позаду покликав його.

─ Не чіпай! Я бачу, ти тут не місцевий? Прибулець? Вітаю в Камдамірі!  ─  сказав високий чоловік у дорогому одязі.

Парча, з якої був зроблений костюм незнайомця, яскраво виблискувала на сонці. І Алекс зрозумів, що перед ним якась багата людина. Але що він робить у лісі?

─ Камдамір? Це де?  ─  запитав Алекс. ─  Сподіваюсь, що Європа.

─ Європа? ─ запитав невідомий чоловік.  ─  Це Землі Повелительки Дня Мезіди. А ти, мабуть, мандрівник у часі, як наш чарівник Геберт?

─ Я не знаю ніякого Геберта. Мене звати Алекс. Я потрапив сюди випадково.

─ Нічого випадкового не буває. Мене звати Магарт. Ходімо зі мною. Скоро ніч. Тут залишатися небезпечно.

─ Чому? Тут вовки?

─ Гірше. Вовки - то тварини, із ними можна домовитися. А от якщо ти потрапив до Гоків, то ніхто не знає, що з тобою станеться. Чи залишишся ти у своїй подобі. Ходімо. Йди за мною. Не відставай. Бо сам не вийдеш. Нам треба встигнути, поки сонце не сіло за горизонт. Хутчіш.

Алекс ще не знав Магарта, але в його словах відчувалася сила й впевненість. Він викликав довіру. І до того ж у Алекса не було іншого виходу. Краще йти за тим, хто знає шлях, аніж заночувати в лісі, де могли бути хижі тварини. Тож він покірно рушив за Магартом.

Вони йшли мовчки майже пів години. Пробиралися через зарості папороті, чагарників та ліан.

─ А хто такі Гоки? – нарешті запитав Алекс. Це питання хвилювало його всю дорогу. ─ Це якісь тварини?

─ Ні. Це неживі створіння, породжені магією. Але вони володіють душами. Я не зовсім у цьому тямлю. Це краще питати в Геберта. Він більше спілкується з Мезідою. Він у курсі того, що відбувається. Коли прийдемо, я тобі розкажу, що знаю. А ти як взагалі потрапив сюди?

─ Я просто катався на роликах. А потім знайшов камінь. Він був дивний. Коли я його взяв, то відкрився портал. Я зайшов у нього. І ось я тут.

─ Отже, ти тут точно не випадково. Тебе викликали.

─ Хто мене викликав? Мене ніхто не кликав.

─ Камінь із написом: «Телепорт», вірно?

─ Так. На ньому так було написано: «Телепорт». Ви знаєте, що то за камінь такий?

─ То не просто камінь. Це магічний артефакт. У нас такі артефакти створюють маги, чародії або учні магічних шкіл. Вони існують різні. білі, рожеві, жовті. На кожний такий артефакт наносять назву властивості. Телепорт, думаю, ти сам зрозумів, переносить через портал. Є артефакти: «Звірі», «Вогнепад», «Читання думок» та інші. В кожного є свої якості. Як і в мешканців нашого виміру. Кожен має свої здібності, а коли хоче додаткових знань чи вмінь, може звернутися до чаклунів і купити чи виміняти на щось потрібний артефакт.

─ А що означає напис «звірі»? Це щоб розмовляти з тваринами чи викликати їх?

─ Це одне й те саме,  ─  відповів Магарт. – Якщо ти можеш розуміти тварин і домовлятися з ними, то можеш і викликати їх при потребі. А чого ти питаєш? Тобі тварини потрібні зараз?

─ Ні. Просто запитав.

─ До речі, а що тобі потрібно. Навіщо ти увійшов у портал?

─ Та не знаю. З цікавості. Хоча я й не зовсім увійшов у нього. Я стояв перед порталом, а собака ззаду напала. От я і скочив у портал.

─ Собака напала? – Магарт засміявся. – Буває. Може ти хочеш вивчити мову тварин, щоб подякувати тій собаці, яка додала тобі сміливості і рішучості? Чи ти хочеш висловити їй все, що думаєш про неї?

Магарт сміявся від душі. А Алексу було не до сміху. Він розумів, що це не його сміливість стала рушійною силою. А сама собака йому допомогла опинитися в іншому світі. Він почервонів від сорому. І відвернув обличчя. Хоча намагався усміхатися і вдавати вигляд, що йому байдуже.

─ Не хвилюйся,  ─  сказав Магарт. ─  Боятися невідомого -  це нормально. Ти взяв той камінь у руки. Хоча міг би викинути і забути про нього. В тебе чиста душа. Ти ще віриш у казки і дива.