Глава 1. Дивний артефакт.

Глава 1. Дивний артефакт.

Алекс, чоловік 35 років мчався по вулиці на роликах. Був одягнений в футболку з короткими рукавами і шорти до колін. Він перетнув головну дорогу та потрапив до парку. Зграя собак відразу зацікавилась таким способом руху і почали гавкати і гнатися за ним.

«Мені ще цього бракувало», ─ відразу пронеслося у думках Алекса. Серце його пришвидшено забилося і він додав швидкість. Дорога була не рівна, його ноги дрижчали по асфальту, серце калатало як несамовите. Та він намагався щонайшвидше відірватися від погоні. Бо перспектива бути покусаним собаками його не надихала. Та ось він вирішив зійти в проїжджої частини і ступити на траву. Це було даремно. По слизькій траві його ноги почали роз’їжджатися і він впав, боляче об щось вдарившись.

«Що тут ще таке?» ─ подумав він і намацав під собою якийсь камінь. Коли він його ухопив по позаду нього засяяло якесь світло. Він озирнувся і побачив портал. Це було щось схоже не велике дзеркало, що сяяло по периметру, виблискуючи якимось чарівним світлом. Заввишки два метри і шириною біля метру. Посередині була якась наче рідина. Здавалося, що хвили на морі, які виблискують сонячним світлом, що в ним відбивається. Це виглядало захопливо, але якось не звично і тому визивало подив.

На мить Алекс злякався незвичного явища і впустив камінь. Через декілька секунд портал зник.

«Що то було? ─ запитав Алекс сам у себе, ─ Я ж не пив, я нормальний, тверезий. Невже я так забився, що в мене галюцинації?»

Він подивився на камінь і побачив, що він не звичний. Камінь був синього кольору. А на ньому був надпис жовтими літерами: «Телепорт». На дотик він був гладенький, у формі еліпса. Здавалося наче його спеціально виготовили хороші майстри. Виглядав він дуже просто, але ніс в собі щось магічне і мав силу, не звичну для цього світу. І хлопець це зрозумів.

Алекс знову взяв камінь у руку і, не звертаючи увагу на портал, що знову відкрився, поклав його у рюкзак на спині. Камінь був на диво холодний. Хоча погода була спекотна.

Алекс доїхав до найближчої лавки, щоб сісти і відпочити. Ще треба було зібрати думки до купи.

«І що мені тепер з ним робити? – думав він про себе,  ─  Якщо я туди увійду, то що трапиться? Раптом там на мене нападуть? А може навпаки я там стану багатий і щасливий. Може там знайду собі  якусь принцесу і одружуся. А то вже мені тридцять п’ять років, а я ще не одружений. І дітей не має. І роботи постійної теж не має. Ще й мати свариться і каже, щоб я вже собі своє житло шукав. А я всі кошти витрачаю на мандри і розваги. Може це мій шанс потрапити у казку.»

Він засміявся своїм думкам і відкрив рюкзак. Камінь лежав і поблискував на сонці. Алекс врешті наважився взяти його в руки. Портал знову відчинився. Він одяг рюкзак і підійшов до порталу дуже близько. Але ще боявся зробити останній крок.

«Чому я такий не сміливий? Я дійсно як дитина. Вірю у всякі казки. Може це якийсь розіграш. І хтось так жартує і знімає на камеру». Алекс оглядівся навкруги та нікого не побачив. Парк був безлюдний. Був ранок вихідного дня.

Поки він стояв і не міг наважитися зробити крок у портал, собаки, що відволіклися на машини, зупинилися. І розбіглися. Але одна з них тихенько підійшла ззаду Алекса і гавкнула. Від несподіванки він круто повернувся на роликах та спиною провалився у портал. Руки розтиснулась і камінь випав. Через декілька секунд портал зачинився. А камінь покотився по траві, налякавши собаку. Собака втекла із здивованими очима від всього побаченого. А камінь продовжував котитися, поки не уперся в ніжку лавки. Він повернувся стороною з надписом «Телепорт» до землі так, щоб надпис не кидалася в очі і став міняти колір. З синього він став сірим. І став виглядати як звичайний камінь.