Останні миті

Світанок ледь пробивався крізь важкі штори, розсіюючи тьмяне світло в кімнаті. Повітря було насичене ароматом висушених трав і слабким запахом воскових свічок, що танули від нічного горіння. Лежачи на ліжку, Соланж відчувала, як її тіло поступово відпускає життя. Втома нестерпним тягарем стискала груди, кожен подих давався із зусиллям, але серце залишалося сповненим тепла.  

Вона не боялася. Жінка знала, що її шлях підходить до кінця, що власна місія виконана.  

І ось вони тут.  

Соланж відчула цю присутність ще до того, як відкрила очі. Нестримний холод, що не належав цьому світу, переплівся з живим теплом її згасаючого тіла. Стара жінка повільно розплющила очі й зустріла погляди тих, кого найбільше хотіла бачити.  

Равена та Раель стояли біля ліжка, ніби вийшли з тіні самої вічності. Ці двоє геть не змінилися. Ні зморшки не торкнулися їхніх облич, ні час не залишив свого сліду. Зелені очі Равени продовжували бути дзеркалом минулого, у якому вони були дітьми, сестрами, нерозривними половинками.  

Сестра здавалася незворушною, як завжди. Але Соланж бачила її біль – в тому, як легенько здригалися бліді пальці, як губи ледь помітно тремтіли, намагаючись утримати рівний голос.  

– Ти кликала нас, мила сестро… – голос Равени пролунав ніжно, але з нотками відчаю.  

Соланж усміхнулася. Слабко, але тепло.  

– Я хочу попрощатися, Равено. Я виконала своє призначення. Я покидаю цей світ, моя дорога протилежна половинка.  

В очах Раеля блиснули сльози, хоч вампір намагався їх не показувати. Він міг витримати все – біль, втрати, війну вампірів. Але бачити, як згасає Соланж… це було понад його сили.  

Равена ступила ближче, взяла сестрину руку в свої бліді пальці, холодні, мов мармур.  

– Сестро, давай я тебе оберну… – прошепотіла вампірка, і голос її затремтів.  

Ніщо ще не змушувало її відчувати таку безпорадність, як ця мить. Равена ще могла змінити все. Могла забрати Соланж із собою у вічність. Зберегти сестру... Врятувати!

Соланж похитала головою.  

– Ні… Я не хочу.  

Голос помираючої був лагідний і майже спокійний.  

Раель затримав подих, опустив голову, намагаючись опанувати себе.  

– Я хотіла побачити вас… Наостанок… – Соланж ніжно стисла руку Равени. – А тепер йдіть. Я хочу попрощатися з дітьми.  

Равена здригнулася.  

– Не змушуй мене це робити…  

Соланж подивилася на сестру глибоко, майже суворо.  

– Я вчила їх жити. Тепер маю навчити приймати смерть.  

Ці слова були останнім уроком для Равени.  

Секунда. Вічність.  

Равена вперше за всі ці роки відчула, як щось невидиме ламається в душі. Але слухняно відпустила руку сестри.  

Раель мовчки поцілував лоб Соланж, пекучі сльози опустилися на її шкіру.  

Примарники зникли.  

Соланж залишилася в кімнаті сама.  

Десь за дверима чекали її діти. І жінка усміхнулася, бо знала, що долі смертних та вампірів сплетуться ще не раз.