Первісток

Світ звузився до маленької кімнати, сповненої теплом і відлунням щойно пережитого болю. Ледь приглушене світло гойдалося на стінах, відбиваючись у блискучих від поту золотих пасмах Соланж. Тіло жінки було знеможене, але в очах горіло дещо нове — щось більше за втому, більше за біль.  

На руках у неї згорнулось маленьке, тендітне створіння. Син. Первісток. Крихітні пальчики стискали палець Соланж, такі слабкі, ніжні, і водночас у тому стисканні відчувалось дещо невимовно міцне. Наче малюк уже знав: це — його мати і його всесвіт. А жінка, в свою чергу, знала: це — її кров, серце та життя.  

Соланж задихалась від любові, яка накочувала хвилями, заповнюючи кожну клітину єства. Від гідності, яка вкарбовувалась в душу, бо тепер вона — мати. Від страху, що холодною голкою пронизував, бо цей світ жорстокий, і вона мусить зробити все, щоб уберегти сина, навчити, зробити сильним!

Мері сиділа поруч, легенько стискаючи руку подруги, відчуваючи цю бурю почуттів. Вона знала Соланж, знала і розуміла, що зараз відбувається на серці жінки. «Все добре», — шепотіла Мері, хоча знала, що слова в цю мить безсилі.  

А за дверима спальні чекав Патрік. Його напружені кроки годинами віддавались луною в коридорі, а руки стискались в кулаки. Чоловік боявся зайти, боявся побачити дружину змучену, але серце так нестримно рвалося всередину, щоб торкнутися сина, щоб обійняти Соланж, сказати коханій щось настільки важливе, щось таке, що не вкладалося в жодні слова.  

Але зараз, в цій миті, були тільки мати й дитя. Соланж нахилилась і торкнулась губами лоба новонародженого сина. Він такий теплий, такий живий... І душа жінки розчинилась в цьому відчутті, у цій крихітній долонці, яка тримала її  серце та душу сильніше за будь-які узи світу.