Світлі обітниці

Маленька церква, затишна й стара, була загублена серед зелених пагорбів. Її кам’яні стіни зберігали історії багатьох поколінь, а кольорові вітражі відбивали сонячне світло, кидаючи ніжні райдужні відблиски на підлогу. Всередині пахло ладаном, воском та свіжими квітами, які прикрашали вівтар.

Соланж стояла в центрі, у білій сукні, яка м’яко струменіла по фігурі дівчини, підкреслюючи її граційну поставу. Золоте волосся нареченої було акуратно зібране, лише кілька пасем м’яко спадали на обличчя. Великі, серйозні очі були сповнені прихованого суму. Соланж здавалася спокійною, але десь у глибині погляду вирувало щось невимовне. Дівчина зробила крок вперед, і поділ її сукні легко ковзнув по кам’яній підлозі.

Патрік, високий і дужий, стояв біля вівтаря, очікуючи майбутню дружину. Його чорне волосся трохи розтріпалось, обличчя засмагло від сонця, а в очах горіла радість. Усмішка хлопця була щира, тепла, ніби він досі не вірив у власне щастя. Патрік дивився на Соланж, ніби на найдорожчий скарб у світі.

Поруч стояла Мері, найкраща подруга і дружка. Дівчина ніжно посміхалась, тримаючи у руках невеличкий букет білих троянд. Дівчата з пансіону стояли неподалік, їхні обличчя світились цікавістю та захопленням.

Наставниці з пансіону спостерігають із гордістю – жінки пам’ятали Соланж зовсім іншою, пустотливою та непосидючою, а зараз дівчина стояла перед вівтарем – доросла, витончена.

Зі сторони Патріка сиділи його рідні та друзі. Мати тихо витирала сльози хустинкою, батько стояв з гордим виглядом, брати й сестри спостерігали із зацікавленням. Вони всі раділи цьому шлюбу, тішилися за Патріка та його обраницю.

Але серед гостей не було рідних Соланж. Вона сирота. Так вважали усі, так мало бути. Дівчина навчилася жити з цим, приймати як частину свого нового життя. Вона більше не та дівчинка, яка росла у темряві серед тіней минулого.

Священик почав церемонію, його голос був м’яким, спокійним. Патрік тримав руки Соланж, ніби боявся відпустити, а дівчина дозволила собі на мить піддатися його теплу. Світло з вітражів лягало на молоді обличчя, обіймаючи їх ніжними кольорами.

Момент, коли заручені скажуть свої клятви, наближався. Присутні затамували подих. У цю мить здавалось, що минуле, таємниці і навіть невидимий біль відступили. Були тільки двоє, у цій маленькій церкві, під світлом вітражів, перед лицем майбутнього, яке тепер вони мали розділити разом.