Могутній союз

Вітер проносився крізь високі башти замку, закручуючи сніжинки в повітрі, хоча земля ще не вкрилась білою ковдрою. Було прохолодно, але не морозно. Небо затягнули важкі хмари, й день видався похмурим, але це тільки підкреслювало урочистість моменту.  

Раель стояв біля воріт, нерухомий, мов кам’яна статуя. Як завжди, у чорному – чорний плащ спадав із плечей, довге чорне волосся розвівав вітер, а зелені очі палахкотіли нетерплячим очікуванням.  

Поряд, мовчазними свідками, стояли вампіри в темному вбранні. Лукас, як завжди, незворушний, стискав у руках книгу, фіксуючи кожну мить. Еліс час від часу кидала зацікавлений погляд на Раеля, потім знову записувала щось у хроніки. Їхні постаті зливалися з темною громадою замку, наче вони самі були його частиною – вічними тінями, які спостерігали за історією.

І ось вона.  

Равена піднімалася сходами.  

Весільна сукня нареченої була білосніжною, майже сліпучою на тлі темного каменю. Дівчина йшла впевнено, граційно, немов королева, яка ступає до свого трону. Довге чорне волосся спадало за нею хвилями живого шлейфу, а зелені очі світилися рішучістю. У руках вампірка тримала букет білих троянд – єдиний колір, що суперечив темряві довкола. 

За Равеною йшли вампіри із комуни. Білі плащі спадали з плечей, немов крила, контрастуючи з темним вбранням Раеля і його оточення. Вони клялися у вірності Равені, не клану, не старим правилам, а дівчині особисто.  

Батьків не було.  

Гарет і Ліора не змогли бути присутніми. Це був їхній вибір. Вони не заперечували, але й не схвалювали цей союз. Гарет не хотів повторювати помилки минулого і довірив вибір Равені. Це був її особистий шлях.  

Раель дивився, як наречена наближається.  

Він чекав її все своє життя, хоча й не усвідомлював цього.  

І коли дівчина зупинилася перед ним, а зелені очі вампірки зустрілися з його очами, Раель уперше усвідомив, що ж таке справжня відданість.

Зала, куди вони увійшли, була освітлена лише мерехтливими вогнями свічок, які відкидали довгі тіні на старовинні кам’яні стіни. Повітря пахло воском, розтертими пелюстками троянд і легким присмаком диму від пахощів.  

Равена зробила кілька кроків уперед і, не відриваючи погляду від білосніжних пелюсток у своїх руках, нахилилася, щоб покласти їх біля червоних троянд, які вже лежали поряд із ларцем. Ларцем, у якому спочив прах Еріхана. Червоне та біле. Кров і чистота. Минуле і майбутнє.  

Раель стояв поруч, чорний плащ ледь ворушився від повітря, просоченого стародавніми тінями. Вони обоє стали на коліна один перед одним, тримаючись за руки. Зелені очі напроти зелених, темні і глибокі, як два дзеркала, що відображали їхні душі.  

Свита вампірів утворила довкола них коло, голоси сплелися в глухому шепоті, повторюючи давні слова клятв. Слова, які несли у собі зв’язок поколінь, відлуння старовинних союзів, укладених ще тоді, коли світ був інакшим.  

Равена простягнула Раелю своє зап’ястя. Вампір, затамувавши подих, зробив те саме. На мить вони завмерли, ніби даючи один одному можливість ще раз подумати, але відповідь уже давно була вирішена. Їхні губи торкнулися шкіри. Ледь відчутний укус — і на язик хлинула тепла рубінова рідина.  

Раель відчув силу дівчини, її давню кров, насичену стародавніми таємницями. А Равена — глибокий, терпкий смак його крові, в якій бриніли тіні пережитого. Свідомість вампірки захиталася від екстазу, ніби відкрилися нові виміри відчуттів. На мить здалося, що світ розчиняється, що час розтягується, в кожен порух стає невловимим.  

Раель ніжно підтримав наречену, стискаючи її долоні. Його голос був теплим і глибоким:  

— Це ще далеко не все, що тобі випаде змога відчути, моя принцеса.  

Равена ледь усміхнулася, проводячи кінчиками пальців по його зап'ясті:  

— Ти про те, щоб випити людської крові чи обернути когось? Я не кваплюсь. Для кожного вчинку має бути велика мета.  

Могутні долі переплелися в цей момент — перед лицем світу, який ще не знав, якими вони стануть разом, в цьому союзі.