Упир

Ліхтарі ще не горіли, але сутінки вже огортали вулиці темною пеленою. Повітря було напоєне запахом вогкості, палого листя та диму з далеких камінів. Соланж йшла поруч із Патріком, її легка хода була майже нечутною на бруківці. Довгі золоті локони тьмяно виблискували у вечірньому світлі, а рожева сукня злегка чіплялась за розбиті камені дороги.  

Патрік говорив без упину, його голос був теплим, щирим, сповненим надією:  

— Ми з батьком вже почали будувати дім. Маленький, але затишний. А млин колись буде моїм. Роботи багато, та я впораюся…  

Соланж слухала, киваючи, та погляд дівчини мандрував вдалечінь. Вона чує слова хлопця, але вони не зачіпають її серце. Соланж щиро поважала Патріка, навіть була прив’язана до нього, але щось у ній невпинно шукало іншого — гострого, захопливого, небезпечного.  

І раптом…  

Глухий гуркіт церковних дзвонів розітнув вечірню тишу.  

Раз. Два. Три.  

З кожним ударом щось у місті змінювалось. Вікна почали зачинятися, вуличні продавці хапали товар і ховалися, двері важко гримали, замикаючись на засуви. Люди на площі здригалися, кидали свої справи і квапились до домівок.  

Патрік зупинився, його пальці стиснули зап’ястя Соланж. Очі хлопця розширились, а обличчя зблідло.  

— Вампіри... — Патрік вимовив це майже беззвучно. — Треба ховатись! Негайно, Соланж!

Хлопець різко смикнув її за руку, провів вузькими провулками, оминаючи головні вулиці. За їхніми спинами лунав гвалт дзвонів, які не стихали. Молоді люди пробігли повз покинуті лавки, зачепили розкидані кошики з овочами. Десь позаду лунали схвильовані голоси, чувся тупіт ніг.  

— Куди ми? — Соланж вирвала руку, але Патрік не зупинявся.  

— Горище! Там нас не знайдуть! — шепотів юнак і тягнув дівчину сходами в темний під'їзд, потім нагору, через скрипучі дерев’яні східці.  

Горище зустріло втікачів темрявою, гіркуватим запахом пилу і старої деревини. Патрік швидко зачинив двері, затиснув Соланж в кутку, приклавши палець до губ.  

— Тихо, мала… тихо…

Соланж та Патрік зачаїлися в темряві, притулившись до старих дерев'яних дощок, між якими проходило слабке світло вулиць. Вони дихали майже беззвучно. У грудях відчувалася шалена луна серцебиття.  

Крізь шпарину Соланж бачила місто — таке знайоме вдень, але зараз чуже, сповнене лиховісного напруження. Вулиці, де ще нещодавно гуляли діти, тепер зяяли пусткою. Десь вдалині лунав дитячий плач, який швидко затихав у тиші. Дзвони все ще били — не як заклик до молитви, а як пронизливий, невідворотний попереджувальний крик.  

Потім дівчина почула їх...  

Крики! Відчайдушні, надривні, болючі...  

Хтось волав про допомогу, хтось молився, хтось в істериці стукав у замкнені двері, благаючи впустити.  

Соланж дивилася вниз і не розуміла. Чому всі такі перелякані? Вампіри були завжди. Вона ж їх бачила. Вампіри говорили, любили, сміялися. Вона знала вампірів.  

Але те, що дівчина побачила через мить, було геть інакшим.  

З темряви вузького провулку виринуло щось.  

Звірина подоба. Вигнута спина. Довгі, надто худі кінцівки, які закінчувалися кігтями. Очі — дві червоні безодні. Щелепи роззявлені у хижому гарчанні, а з пащі капала свіжа кров.  

Істота тягнула за собою тіло. Вбитий чоловік звисав безвольно, як зламана лялька, його шия була розірвана, одяг просяк кров’ю. Вампір гарчав, мов тварина, судомно ковтаючи залишки теплої рідини, і ще сильніше вгризався у бездиханну плоть.  

Соланж відчула, як її пальці холонуть від страху, як серце калатає в грудях. Вперше в житті дівчина так гостро усвідомила: вона смертна... Вона може померти!

Її тіло затремтіло.  

Патрік обійняв Соланж за плечі, притиснув до себе, шепочучи:  

— Все добре… Тсс… все добре…  

Але нічого не було добре.  

Раптом зі сходів сусіднього будинку спустилася група людей. Мисливці. Вони тримали арбалети та срібні кинджали, обличчя були твердими, очі холодними.  

— Тварюка! — прогарчав один з них.  

Вампір звів голову, демонструючи закривавлені зуби, і заревів.  

Бій тривав лічені секунди.  

Перший арбалетний болт вп’явся в його руку, але упир не зупинився і кинувся на мисливців, як скажений звір. Його кігті розсікли повітря, та не встигли торкнутися плоті. Другий постріл влучив у груди.  

Крик. Гарчання. Бризки крові.  

Ще мить — і срібний кинджал пройшовся по шиї вампіра. Він судомно вигнувся… впав… захрипів… і більше не ворушився.  

Соланж більше не могла витримати. Дівчина сховала обличчя на плечі Патріка. Її тонкі пальці стисли сорочку юнака, а все тіло здригалося від спазму пережитого страху.  

Патрік мовчки провів рукою по напруженій дівочій спині.  

Дзвони стихали. Але страх залишився в крові...