Мораль

Соланж заглибилася в темний провулок, де вуличні ліхтарі не сягали своїм світлом. Опираючись спиною на холодну стіну, дівчина намагалася впоратися з сум’яттям у голові.  

Раптом із темряви відокремилася знайома постать. Висока, у чорному плащі, з тихою впевненістю у кожному русі.  

Раель...  

Його присутність миттєво змінила повітря довкола. Вампір нічого не сказав. Просто дивився.  

Соланж не знала, що більше викликало в неї тремтіння – пережитий жах чи той невидимий, але відчутний холод, що виходив від нього.

Темрява була м'якою та глибокою, мов оксамит, і огортала вузький провулок.  

Соланж більше не тікала. Дівчина зробила крок назустріч темній постаті, а потім ще один. А тоді кинулася вперед, занурюючись в обійми Раеля, ховаючи обличчя в складках темного плаща. Вампір пахнув ніччю, старими книгами і чимось таким знайомим, тим, чого дівчині так не вистачало весь цей час...  

Чоловічі руки повільно, обережно обвили дівчину. Раель не рухався різко, не порушував тиші. Вампір просто тримав Соланж, даючи можливість сховатися від усього світу.  

— Що сталося, мила? — голос давнього друга був спокійний, але в ньому чулося ледве вловиме занепокоєння.  

Він нахилився, вдихаючи легкий аромат трояндової води, що линув від золотого волосся.  

— Тобі не подобається свято?  

Соланж глибоко вдихнула, хапаючи повітря, ніби намагалася витіснити з грудей напругу.  

— Все не так… — голос затремтів, і дівчина сильніше притулилася до нього. — Він такий бридкий, незграбний, квапливий…  

Раель відчув, як дівочі пальці вчепилися в тканину його плаща. Соланж була настільки юною, але водночас її тіло палало внутрішньою силою, якої не мали звичайні люди. Вампір відчував цю гарячу кров, відчував життя, яке текло в її венах.  

— Не такий, як ти… — додала Соланж тихо.  

Раель опустив голову, розглядаючи виразне обличчя, яскраві блакитні очі, що мерехтіли у сутінках.  

— Він занадто… — дівчина замовкла, не знаходячи потрібного слова.  

Раель легенько усміхнувся, провівши пальцями по її золотих локонах.  

— Занадто людина?..  

Соланж здригнулася. Дівчина не знала, що відповісти. Бо правда… правда була такою страшною. Вона нічого не сказала, лише ще дужче притулилася до Раеля, мов намагаючись уперше усвідомити межу, що розділяла її та тих, кого вона досі вважала собі подібними.

Ніч дихала теплом, але між ними віяв пронизливий холод.  

Соланж не відпускала Раеля. Її руки піднялися, пальці торкнулися привабливого обличчя, ковзнули до вилиць, потім до губ. Вампір був холодним, мов місячне світло, але живим – настільки живим у своїй незмінній безсмертності, що це було нестерпно.  

— Перетвори мене, — прошепотіла Соланж, її голос зривався від відчаю. — Я хочу бути такою, як ти. Я хочу бути з тобою! Я знайду своє призначення в іншому. Я не можу… Я не можу так більше!  

Її губи торкнулися його шкіри – спершу нерішуче, а потім відчайдушно, гаряче, хаотично. Дівчина не знала, як правильно, не знала, що має робити, але це не мало значення. Соланж благала, впивалася в Раеля своєю юністю, своїм шаленим, безрозсудним бажанням належати йому, належати світові, якого не знала.  

Раель стояв, не відштовхуючи її, але й не приймаючи.  

Якби в нього була душа, вона б розірвалася в цей момент навпіл.  

Вампір торкнувся дівочих плечей і повільно, майже ніжно, відсторонив її від себе. В його очах було щось неочікуване – щось близьке до болю.  

— Я не можу, Соланж, — голос Раеля був глухим, але рішучим.  

Він провів пальцями по її золотому волоссю, ніби востаннє запам’ятовуючи кожне пасмо.  

— Не вірю, що це кажу… Але колись один із Древніх навчав мене, що ми не маємо втручатися в справи людей. Я, звісно, завжди чхав на це… Але зараз не можу. Пробач мене, мила...  

Його долоня торкнулася обличчя Соланж, затрималася, а потім повільно опустилася.  

— Ти – значно більше, ніж людина. Але в світі вампірів тобі немає місця.  

Раптом в провулок вітер доніс крики.  

— Соланж! Пробач мені! Повернись!  

Голос Патріка лунав із площі, далекий, розпачливий, немов спогад про щось втрачене.  

Соланж зробила крок назад. Блакитні очі сяяли у темряві, але не від радості, а від глибокого, болючого розуміння. Дівчина випрямила спину, немов лезо, і повернулася в бік виходу з провулку.  

— Підеш до нього? — прошепотів Раель, але його голос вже не звучав так байдуже.  

Дівчина зупинилася.  

— Якщо не ти, то немає різниці, хто, — холодно кинула вона, не повертаючи голови.  

Раель провів язиком по іклу, гірко всміхнувся.  

Мораль… Улюблене слово Лукаса.  

Яка дурна, шкідлива річ.