Зіпсоване свято

Літній вечір огортав місто м'яким серпанком теплоти та запахів: свіжоспеченого хліба, медового вина та квітів, які рясно прикрашали площу. Над брукованими вуличками висіли гірлянди ліхтарів, відкидаючи м’яке золоте світло, яке відбивалося у вікнах будинків. Площа була сповнена життя: молоді люди танцювали, музиканти грали веселу мелодію, а повітря бриніло від сміху та голосів.  

Серед натовпу, у самісінькому серці свята, стояли Мері та Соланж. Подруги трималися за руки, розмовляючи пошепки, то й діло посміхаючись та кидаючи кокетливі погляди на хлопців, які поглядали у відповідь.  

— Схоже, ми привернули увагу, — усміхнулася Мері, трохи нахиляючись до подруги.  

Соланж лукаво блиснула блакитними очима, які здавалися ще яскравішими під світлом ліхтарів.  

— А ти сумнівалася? Подивись на нас! — жартівливо сказала вона, роблячи граційний поворот, щоб розгорнути поділ своєї рожевої сукні.  

Ніжна тканина закружляла довкола її ніг, і цього було достатньо, щоб ще декілька хлопців на площі перервали свої розмови, зачаровано проводячи дівчину поглядом.  

— О, здається, хтось уже хоче запросити тебе на танець, — прошепотіла Мері, стримуючи сміх.  

Соланж кинула швидкий погляд убік – дійсно, один з місцевих юнаків, високий і засмаглий, із неслухняним чорним волоссям, наближався до них.  

— Як гадаєш, він гарно танцює? — Соланж нахилилася до подруги, ніби змовниця.  

— Якщо й ні, то в нього є гарні очі, і цього достатньо, щоб дати йому шанс, — підморгнула Мері.  

Соланж засміялася. Її голос був легким, дзвінким, як подих вітру, що ковзав між мерехтливими ліхтарями.  

Дівчина відчувала, як молодість розквітає в ній, як цей вечір наповнює її магією життя. Усі проблеми та сумніви здавалися далекими, недосяжними. Тут і зараз існувала лише музика, тепло дружньої руки та очікування першого танцю.

Площа досі дзвеніла музикою та сміхом, але для Соланж усе раптово стало чужим і непривітним. Дівчина відчула перші нотки дискомфорту, щойно юнак взяв її за руку. Його дотик був не таким, як Соланж уявляла. Занадто наполегливий. Занадто впевнений, ніби дівчина вже належала йому.  

— Я Патрік, — представився хлопець із самовдоволеною усмішкою.  

— Соланж, — відповіла вона, змушуючи себе тримати ввічливий тон.  

— Танцюватимеш зі мною?  

Можливо, будь-хто інший сформулював би це як прохання. Але не Патрік. У його голосі не було місця для сумнівів.  

Соланж погодилася, намагаючись не зважати на погане передчуття. Можливо, їй тільки здається. Але коли хлопець обійняв її, рухаючись у такт музиці, його пальці стисли дівочу талію занадто міцно.  

— Ти гарно танцюєш, — прошепотів він, нахиляючись ближче, так, що Соланж відчула гаряче дихання біля вуха.  

Вона відсунулась, намагаючись витримати дистанцію, але хлопець не дозволив. Рухи стали метушливими, незграбними, ніби танець був лише приводом, щоб торкатися дівчини.  

— Патріку, не так швидко, — прохолодно сказала Соланж, намагаючись легенько відсторонитися.  

— Чому ж? — він хрипко засміявся. Сильна рука ковзнула нижче талії.  

Холодний гнів миттєво зняв з дівчини будь-яке зачарування моментом. Соланж різко відкинула його руку.  

— Я йду.  

Патрік схопив її за зап'ястя, але дівчина таки вирвалася. В грудях палав вогонь обурення, а в голові – лише одне бажання: тікати.  

Соланж розвернулася і побігла, шовк рожевої сукні тріпотів, неначе крило птаха. Дівчина мчала вузькими вуличками, оминаючи галасливих перехожих, поки музика та сміх не розчинилися вдалині. Серце калатало, але не від захоплення, як мріялося годину тому, а від огиди.