Таємниці крові

Бібліотека комуни була місцем, де панував тихий шепіт старих книг, аромат пергаменту і трав’яних пахощів, що просочувалися з сусідніх кімнат. Свічки кидали тьмяні відблиски на дерев’яні полиці, створюючи химерні тіні. 

Равена сиділа на широкому підвіконні, спершись плечем на холодне каміння стіни. Вона вже не була дівчинкою — витягнута постать, гордовито підняте підборіддя, розумний, трохи зухвалий погляд. Її довге чорне волосся спадало хвилями, відтіняючи бліду шкіру, а зелені очі блищали роздумами.  

Раель стояв поруч, спершись на важкий стіл. Темний силует, мов примара, майже зливався з напівтемрявою. Але його присутність була відчутною — як різке натягнуте лезо між ними.  

— Раелю, — голос дівчини був тихий, але твердий. — У чому сила крові?  

Раель не одразу відповів. Вампір склав руки на грудях, дивлячись на Равену своїми котячими очима — спокійно, майже відсторонено, але в глибині цього погляду ховалося щось більше.  

— Кров — це не просто життя, як думають люди, — заговорив він нарешті, спокійно, ніби розповідав щось буденне. — Вона пам’ятає. Пам’ятає наш рід, нашу природу, наші страхи і прагнення. Кожна крапля — це зв’язок з минулим та майбутнім.  

Равена кивнула, уважно вслухаючись у ці слова.  

— А на смак? — голос став майже інтимним та водночас зберігав вогник інтересу. — Що ти відчуваєш, коли п’єш кров, Раелю?..  

Раель посміхнувся краєм губ. Ледь-ледь.  

— Ти хочеш знати, чи це спокуса? Чи це задоволення?  

— Я хочу зрозуміти.  

Вампір нахилив голову, спостерігаючи за Равеною уважніше.  

— Смак залежить від того, кому належить кров. — голос чоловіка став глибшим, ніби слова набували іншої ваги. — Є кров гаряча, як вино, наповнена пристрастю. Є холодна, безбарвна, пуста. Є солодка, мов мед, і є гірка, як попіл. Але найнебезпечніша — та, що змушує хотіти більше. Вона відкриває двері, які краще залишити замкненими.  

Равена злегка нахилилася вперед, вивчаючи обличчя співрозмовника.  

— І ти коли-небудь відкривав ці двері?  

Раель не відповів одразу. Він відвів погляд убік, ніби згадуючи щось. Потім зітхнув і подивився на юну вампірку прямо.  

— Коли ти відчуєш цей смак, дороги назад вже не буде. 

Між ними зависла тиша. Свічка поряд тріпотіла, відкидаючи довгі тіні на стіни.  

— Я не боюся, Раелю, — тихо сказала Равена.  

Його губи знову вигнулися в примарній посмішці.  

— Я знаю.