Інтереси та обов'язки

Соланж майже не помічала, як летить час. Життя змінилося, наповнилося новими барвами, обов’язками та відкриттями.  

Навчання магії трав стало для дівчини чимось більшим, ніж просто предметом. Соланж вже неодноразово згадувала, як Ліора та Селеста навчали її ще вдома, як розповідали про силу природи, як вкладали в неї перші знання. Але тепер дівчина бачила зовсім інший бік цієї справи. Люди хворіли. Вони могли страждати від болю, ран, виснаження, і в її руках опинилася здатність допомагати їм. Те, що раніше здавалося просто грою в знання, стало відповідальністю. Соланж сприймала це серйозно, і це давало впевненість у собі.  

Але життя не складалося лише з уроків і книг. Вперше дівчинка по-справжньому відчула, що таке дитинство серед людей. Взимку вони з дітьми каталися на санчатах, їхні голоси лунали на снігових вулицях, розбиваючись об стіни старих будівель. Навесні  бігали по залитих сонцем галявинах, а влітку купалися в річці, відчуваючи, як прохолодна вода огортає тіло, наповнюючи його енергією.  

Серед усіх знайомств особливе місце зайняла дівчина на ім'я Мері. Вона стала не просто подругою, а першою людиною, яка розділяла інтереси Соланж. З нею можна було говорити про все: про трави, про сни, про таємниці, приховані в природі. Це було так дивно і так цінно. Сестру Соланж любила понад усе, але Равена була іншою… Їхні душі тягнулися одна до одної, як день і ніч, протилежності, які не можуть існувати окремо, але й не можуть бути схожими.  

Двічі на рік за “племінницею” приїздив Ремі. Кремезна постать у дверях пансіону завжди змушувала серце Соланж стискатися. Дівчина кидалася йому на шию, забуваючи про все, відчуваючи знайомий дотик, аромат дороги, легку іронічну усмішку. Вампір відвозив її додому, де Соланж ставала знову маленькою дівчинкою, загорнутою в обійми і турботу сім’ї. Але тепер, коли наставала мить прощання, її серце більше не боліло так, як тоді, коли вона вперше сідала на коня, покидаючи рідні стіни. Соланж любила свій дім і рідних, але тепер цього було замало.  

І все ж, іноді, особливо в найтемніші години ночі, коли вітер гойдав гілки за вікном пансіону, Соланж ловила поглядом темний силует у тіні дерев. Висока постать, знайома до найменшого поруху. Раель...  

Вампір не наближався, не говорив, лише стояв і дивився. Можливо, стежив за нею, можливо, просто хотів упевнитися, що дівчина в безпеці. І це дивним чином заспокоювало її. Давній друг був десь поруч. Завжди поруч.