Під зоряним небом

Кімната була занурена в тишу. Тільки потріскування полін у каміні порушувало морок, що поступово огортав старовинні стіни. Гарет, Ліора та Равена сиділи разом, обійнявшись, ніби шукаючи тепло одне в одному, намагаючись заповнити порожнечу, що залишилася після Соланж.  

Білий кіт, якого вона залишила, бродив кімнатою, ніби сподівався знайти дівчинку. Він зазирав у темні кути, дряпав лапками двері, заглядав у її улюблений куточок біля вікна… Але Соланж не було.  

Не знайшовши хазяйки, він підстрибнув на диван і, обережно ступаючи, вклався на колінах у Равени, де вже клубочком спав його чорний брат. Равена мимоволі погладила біле хутро, відчуваючи теплий дотик котячого тіла, але не вимовила ні слова.  

За межами дому, під зоряним небом, сиділи Ремі та Селеста.  

— Як усе минуло? — тихо запитала жінка.  

Ремі на мить задумався, дивлячись на нічне небо. Потім гірко посміхнувся:  

— Я плакав, — мовив він сухо, ледь стримуючи іронію.  

Селеста зітхнула, але одразу ж нахмурилася.  

— Я серйозно! — кинула вона, роздратовано схрестивши руки.  

Ремі ліниво повернув до жінки голову, насолоджуючись її обуренням.  

— Так і я серйозно… — відповів з тінню усмішки та суму одночасно.  

Селеста насупилася ще більше, але цього разу і її очі наповнилися сумом.  

Ремі відвів погляд, дістав з кишені медальйон Соланж, який дівчинка забула в останній момент, і прокрутив предмет в пальцях.  

— Якось усе стало дуже тихо… — прошепотів вампір, більше самому собі, ніж Селесті, а потім почав метушитися, риючись у кишенях. Його пальці намацували щось маленьке, холодне, але важливе. Ремі не дивився на Селесту, ніби боявся зустріти її погляд, поки не буде готовий.  

— Ремі, що ти там шукаєш? — Селеста глянула на нього здивовано, склавши руки на грудях.  

Він на мить завмер, а потім видихнув і підняв очі до жіночого обличчя. У його долоні виблискував золотий перстень.  

— Селесто... — голос був тихим, але вібрував силою, яку чоловік не міг приховати. — Розділи зі мною цю вічність...  

Селеста розширила очі, миттєво застигаючи. Її губи ледь ворухнулися, але жінка не змогла знайти слів.  

— Ми збудуємо наш власний дім... — продовжив він, простягаючи їй перстень. Його рука трохи тремтіла, хоча усмішка лишалася зухвалою.  

Селеста затулила рота руками, намагаючись стримати сльози, які підступили до очей. Вампірка не думала, що цей момент колись настане. Не вірила, що давній друг колись зробить цей крок. Але ось він, Ремі, її милий саркастичний демон, дивився в очі так серйозно, як ніколи.  

— Так... — нарешті прошепотіла Селеста, киваючи. — Так, Ремі!  

Вампір кліпнув, не вірячи почутому.  

— Серйозно? — голос від несподіванки прозвучав майже злякано.  

Селеста змахнула сльозу і розсміялася.  

— Так, серйозно! Так!..

Ремі на секунду розгубився, а потім різко притягнув Селесту до себе, почав засипати поцілунками її обличчя, лоб, повіки, щоки, губи, знову губи, руки, пальці... Він хотів відчути її всю, щоб переконатися, що це не сон.  

— Ти моя... Моя, моя, моя... — шепотів чоловік між поцілунками, притискаючи жінку до себе, ніби боявся, що вона може зникнути.  

Селеста обхопила його за шию, вдихаючи рідний запах, відчуваючи, як його серце б'ється швидше, ніж зазвичай.  

Через декілька хвилин, коли Селеста вже трохи заспокоїлася, Ремі лукаво примружився і потерся носом об її щоку.  

— Може, ще й дитину заведемо? Обернемо когось, га? — вимовив він легковажно, але в сірих очах блищала іскра справжнього бажання.  

Селеста хмикнула, потім вперіщила його в бік ліктем.  

— Ой! За що?! — скривився вампір, сміючись.  

— За те, що ти невиправний!  

І перш ніж Ремі встиг відповісти, жінка схопила його за комір і пристрасно поцілувала, вливаючи у цей поцілунок усю свою любов, усе щастя, усю вічність, яку вони тепер розділять удвох.