Світ людей

Сонце вже піднялося над дахами, коли кінь Ремі ступив на бруківку міста. Для нього це був знайомий світ — ринок із гучними торговцями, вузькі вулички, що пахли хлібом і прянощами, люди, які завжди кудись поспішали. Але для Соланж це було наче занурення в інший вимір.  

Дівчинка стискала руки в кулаки, щоб не показати, як її лякає цей шум і суєта. Навколо снували продавці, які голосно вихваляли свій товар. Візок із яблуками ледь не врізався в коня, змушуючи Ремі різко смикнути повід. Соланж здригнулася.  

Запахи.  

Вони били їй у ніс із кожного боку — запах медових пряників, гарячого м’яса, смажених каштанів, диму з печей. Живіт болісно стиснувся від голоду. Дівчинка ніколи не бачила стільки їжі водночас, стільки фарб, стільки облич, які не були їй знайомі.  

А тоді — діти!  

Малюки бігали між торговими рядами, сміялися, щось жували. Один хлопчик, босий і з облізлою шапкою, тягнув за собою дівчинку трохи молодшу. Соланж вп’ялася в них поглядом. Вона ніколи раніше не бачила дітей, крім сестри. Їх просто не було в знайомому світі.  

Нові відкриття били по свідомості, одна хвиля за іншою.  

Тоді Соланж побачила старість.  

Біля рибного прилавка сиділа бабуся, зморшкувата, з тремтячими руками. Соланж дивилася на неї, як зачарована. В її світі ніхто не старів. Батьки завжди були такими, як зараз. Дядько Ремі, тітка Селеста, навіть Раель — вони не змінювалися ніколи.  

Серце нестримно калатало.  

Час. Він тут іде і змінює людей! Він дихає вулицями, осідає в зморшках, розливається у дитячому сміху.  

— Соланж? — Ремі нахилився, щоб подивитися їй у вічі. 

Дівчинка глибоко вдихнула, намагаючись повернути контроль над собою.  

— Я… це… — Вона не знала, що сказати.  

Ремі простягнув малій флягу з водою.  

— Головне — дихай.  

Вона кивнула, все ще ошелешена. Нове життя тільки починалося, і воно було набагато більшим, ніж Соланж могла уявити.

***
Кінь зупинився біля скромного кам’яного будинку, обвитого плющем. Вікна мерехтіли теплим світлом, а з комина ледь виднівся тонкий струмінь диму. Двері відчинилися майже одразу, ніби господиня чекала їхнього приходу.  

На порозі стояла жінка середнього віку, з привітним, але строгим обличчям. Її сивувате волосся було охайно зібране в косу, а фартух мав сліди трав і порошків. Вона уважно подивилася на Соланж, а тоді раптом розкрила обійми і, не питаючи дозволу, міцно обійняла діачинку.  

— Ох, бідне, нещасне дитя… Сирітка… Тепер ти у безпеці, доню…  

Соланж застигла в чужих обіймах. Сирітка? Вона не була сиротою. Але чи мала право казати це, якщо сама покинула власну родину?  

Ремі коротко відкашлявся, привертаючи увагу жінки.  

— Дякую вам, що погодилися взяти мою племінницю на навчання, — чоловік говорив спокійно, зібрано, хоча Соланж відчувала, який він напружений. — Я постійно в дорозі, тож не можу сам подбати про її долю. Але гроші на утримання будуть приходити регулярно.  

Жінка кивнула.  

— Звісно, все буде добре. Травники приймуть дівчинку як свою рідну.  

Вона обернулася до Соланж і запрошувально простягнула руку:  

— Заходь, люба.  

Соланж зробила крок вперед, але щось всередині неї обірвалося. Дівчинка різко розвернулася і кинулася до Ремі, обхопивши його за шию.  

— Дядько Ремі… — голос тремтів.  

Він обійняв її так само міцно, як вона його. Потім взяв маленькі руки, підніс до губ і поцілував.  

— Ти сильна, Соланж, — прошепотів чоловік, торкаючись губами золотого волосся. — Пам’ятай про це.  

Соланж кивнула, сльози палили очі, але вона не дала їм впасти.  

Відступила назад.  

Зробила ще крок.  

Темний силует Ремі ще майорів на порозі, але тепер Соланж вже була всередині будинку.  

Двері зачинилися.  

І світ, який дівчинка знала до цього дня, залишився з іншого боку.