Вибір

За вікном вирувала зима. Вітер кидав сніг між гілками, вкривав замерзлу землю білою пеленою. Вогонь у каміні потріскував, відкидаючи тіні на стіни. У залі панувала спокійна, звична тиша. Кожен займався своїм: Гарет читав книгу, Ліора замислено дивилася у вікно, Равена писала щось у щоденнику. Ремі та Селеста обмінювалися короткими фразами, час від часу посміхаючись один одному.  

Раптом Соланж порушила цю ідилію.  

— Я маю поїхати звідси. До людей.  

Голос дівчинки пролунав так чітко й рішуче, що навіть вітер за вікном, здавалося, завмер на мить.  

Ліора схопилася за горло, ніби їй забракло повітря. Гарет рвучко підвів голову, книга випала з його рук і глухо вдарилася об підлогу.  

Ремі та Селеста уважно придивилися до Соланж, у очах спалахнуло розуміння — вони знали, що ця розмова неминуча.  

— Що ти кажеш? — голос Ліори був напруженим, у ньому звучав страх, якого жінка навіть не намагалася приховати.  

Соланж зітхнула й піднялася зі свого місця, підходячи ближче до каміна.  

— Як я пізнаю свою природу, якщо не знаю людей? Як я можу зрозуміти своє призначення, якщо ніколи не жила серед тих, для кого це призначення?  

В очах Равени з’явилися сльози. Вона міцно стиснула пальці, щоб не дозволити собі розплакатися.  

У кімнаті повисла гнітюча тиша. Тільки потріскування дров у каміні та завивання вітру за вікном заповнювали простір.  

Раптом тихий голос порушив цю тишу.  

— Вона права.  

Всі повернулися до Ремі.  

— Якщо вона залишиться, то буде щаслива з нами. Але відцвіте дарма…  

Голос чоловіка був приглушеним, але сповненим розуміння. Він говорив повільно, зважуючи кожне слово.  

— Соланж смертна, ви забули? У неї немає стільки часу, скільки є в нас…  

Ліора заплющила очі, намагаючись приборкати біль. Гарет провів рукою по обличчю, відчуваючи, як щось усередині ламається.  

Всі знали, що цей момент настане.  

Але ніхто не був готовий.

***
Ремі міцно тримав Соланж перед собою, поки кінь повільно рушав знайомою стежкою. Він майже не відчував ваги дівчини — Соланж ніби стала прозорою, легшою за вітер, що біг між пожовклими гілками. Тендітні, ще дитячі руки стискали край накидки, ніби дівчинка хотіла вхопитися за останні уламки свого дому, перш ніж розчинитися в новому світі.  

Обличчя Соланж було сховане в комірі плаща, але Ремі знав — її очі, зазвичай повні блиску, зараз пусті й напружені.  

Позаду залишався дім. Він ховався у тіні, ніби не хотів віддавати свою доньку. Гарет та Ліора не стояли на ґанку. Вони залишилися всередині, не бажаючи бачити момент, коли їхня донька віддаляється від них назавжди. Лише Равена залишалася біля вікна, поклавши долоню на холодне скло.  

Кінь набирав хід. Ремі відчував, як Соланж трималася рівно, ніби її спина була з каменю. Але пальці зрадливо тремтіли.  

— Ще не пізно повернутись, — сказав вампір майже пошепки.  

— Пізно, — відповіла Соланж.  

Голос був рівний, але в ньому Ремі почув прірву відчаю.  

Стежка вела вниз, углиб лісу. Сонце пробивалося крізь гілки, малюючи золоті візерунки на дорозі, яка тепер належала тільки їй.  

Ніхто не помітив фігури серед дерев.  

Раель стояв нерухомо, дивлячись, як маленька постать розчиняється серед листопаду. Він міг би спинити її. Міг би навіть просто назвати її ім’я. Але вампір мовчав.  

Це був вибір Соланж.  

Але чомусь біль від цієї втрати пекла його дужче, ніж будь-який вогонь...