Шлях до відповідей

Золотаве світло вечірнього сонця ковзало по траві, що вже почала втрачати свою літню соковитість. Повітря було прохолодним, наповненим терпким запахом листя, що тліло десь у глибинах лісу.  

Раель сидів нерухомо, спершись на одне коліно, його довгий чорний плащ розпливався по землі, мов тінь. Вампір досі спостерігав за дівчатами, які вплітали у вінки химерні квіти, ніби намагаючись зберегти щось невагоме і примарне.  

— Соланж стала жінкою, а я ні… — тихо промовила Равена, розглядаючи свої пальці, наче шукала в них відповідь.  

Раель перевів на дівчинку погляд. Вона звучала розгублено. Вперше.  

— А від мене хочуть народження якихось дітей… А я хочу стати як Равена, як всі ви… — додала Соланж, її голос зірвався на невпевнений шепіт.  

Раель не одразу відповів.  

Говорити про жіночі справи було для нього дивним. Вампір не звик до цього. Його століття були сповнені боротьби, повернення заблудлих, обернення тих, хто опирався своїй природі. А тут перед ним сиділи дві дівчини, які говорили про те, що він ніколи не розумів.

Раелю було важко усвідомити, як сталося, що Соланж звертається до нього з довірою. Дівчина не боялася. Людина, яка не розуміла своєї природи. Яка прагнула бути такою, як він.  

Раель перевів погляд на небо, де сутінки починали розчиняти останні проблиски сонця.  

— Ви готові дізнатися більше? — запитав вампір.  

Дівчата завмерли.  

Равена перша підвела погляд, насторожено, але з цікавістю. Соланж — навпаки, із наївною впевненістю.  

— Так, — відповіла Соланж.  

Раель повільно піднявся. Його плащ зрушився, злегка здіймаючись від подуву вітру.  

— Тоді ходімо.  

Вампір розправив плащ, мов крило хижака, і накинув чорну тканину на дівчат.  

Темрява поглинула всіх трьох.  

І за мить галявина спорожніла.

***
Холодне каміння коридорів віддавало легкий запах вогкості, а високі готичні склепіння зливалися в тінях зі стінами. Дівчата вперше опинилися у справжньому вампірському замку, і все тут здавалося чужим, важким і одночасно гіпнотичним.  

Сестри йшли за Раелем, тримаючись за руки. Равена й Соланж відчували погляди – з кожного закутка їх спостерігали очі вампірів у чорних плащах. Одні з цікавістю, інші з байдужістю, а хтось із легкою підозрою. У повітрі віяло силою – старовинною, темною, могутньою.  

Раель ішов упевнено, його чорний плащ ковзав по підлозі, залишаючи за собою шлейф холодної енергії. Він ніби зовсім не помічав тих, хто зупинявся на його шляху. Вампіри мовчки розступалися перед ним, схиляючи голови. Він тепер був тут господарем.  

Соланж знервовано стиснула пальці Равени.  

— Він тут... інший, — тихо прошепотіла дівчинка.  

Равена не відповіла, але теж відчувала це. Раель, якого вони знали – той, хто створював для них зорепад і дивні квіти, – здавався чимось далеким. Тут він був могутнім, непохитним. Його постава, голос, рухи – усе говорило про владу.  

Один із вампірів, високий чоловік із гострими вилицями, нахилив голову перед Раелем і промовив:  

— Книги доставлені, як ти наказав.  

Раель кивнув і не спинився.  

— Добре. Переконайся, що доступ до них мають тільки обрані.  

— Як накажеш, — вампір відступив у тінь.  

Соланж відчула, як холоне всередині.  

— Раелю... — невпевнено промовила вона.  

Вампір зупинився, обернувшись до них.  

— Що?  

— Тут... темно. І всі такі... — дівчинка глянула на вампірів, що стежили за ними.  

Раель підійшов ближче, його темні очі уважно вдивлялися в розгублене обличчя.  

— Це місце інше, ніж те, що ти знаєш, Соланж. Тут немає місця для світла.  

Равена раптом запитала:  

— А ми що тут робимо?  

Раель усміхнувся ледь помітною тінню усмішки.  

— Ви хочете знати більше? Я покажу вам, що означає бути одним із нас.  

Він простягнув руку вперед, запрошуючи дівчат іти далі.  

Сестри обмінялися поглядами й, не відпускаючи одна одну, зробили крок уперед.

Величезна зала зі звислими чорними полотнами та масивним троноподібним кріслом у центрі зустріла трійцю. Світло від чорних і червоних свічок кидало на стіни химерні тіні, що нагадували про минуле цього місця.

Раель підвів дівчат до великого кам’яного столу, в центрі якого стоїть чорний ларець. Зупинився, опустив голову і поклав долоню на холодну поверхню.  

Соланж, невпевнено ступаючи вперед, тихо запитала:  

— Це твій дім?..  

Раель не одразу відповів, ніби обмірковував слова. Нарешті, не піднімаючи очей, промовив:  

— Це місце, де я продовжую справу Еріхана. Мого батька... і батька вашої матері.  

Очі сестер розширилися від несподіванки.  

— Що з ним сталося? — з хвилюванням запитала Равена.  

Раель замовчав на мить, потім знову провів рукою по ларцю, ніби пригадуючи спогади, які його обтяжували.  

— Ваша мати, моя сестра по крові, вбила його… Помстилася за Темний Дар.  

Соланж відчула, як у неї холонуть пальці. Її мати... вбила? Та, що завжди так неохоче говорила про своє минуле, та, що берегла цей світ від хаосу, сама несла у своїх руках смерть?  

Равена, наче не чуючи тиші, що нависла між ними, раптом запитала:  

— Ти пив кров?  

Раель перевів на дівчинку погляд. В його очах не було ні осуду, ні збентеження.  

— Так. Людську та кров подібних мені. І продовжую пити. Але кров для мене — це не просто пожива. Це значно більше.  

Равена опустила голову. Десь у глибині її свідомості прокидалось щось нове. Відчуття, якого дівчинка раніше не знала, але яке  обпекло зсередини, наче невидимий вогонь.  

— Я... відчула голод, бажання, — несміливо зізналась Равена, ледь чутно.  

Раель кивнув.  

— Розумію. Ваші батьки не пили людської крові ніколи. Вони мають інші переконання. Вони вірять, що вампіри можуть живитися виключно енергіями. Я визнаю їхнє право на цю думку. Якось же вони тримаються всі ці тринадцять років…  

Вампір зробив крок ближче, заглядаючи Равені в очі.