Прекрасна мить

Осінь наближалася до зими, і повітря вже мало той пронизливий аромат прілого листя та першого холоду. Сонце сховалося за сіру вуаль хмар, залишаючи світ в приглушених, майже безбарвних відтінках.  

Серед пожухлої трави, всипаної жовтим і багряним листям, сиділи дві дівчини. Соланж і Равена плели вінки, але робили це повільно, без колишнього запалу. Їхні пальці звично переплітали стебла, однак обличчя залишалися зосередженими, сумними.  

Раель побачив сестер здалеку. Висока, чорна постать, майже нерухома серед тонких дерев, які скидали останнє листя. Вампір спостерігав за дівчатами, і в його очах промайнуло щось схоже на задуму.  

Соланж та Равена вже не були дітьми.  

Їхні обличчя стали гостріші, риси витонченіші. В рухах — натяк на жіночність, хоча ще вчора здавалися тендітними пташенятами. Раель відчував це всім єством. Адже він не раз пив кров юнаків і дівчат такого віку…  

Вампір повільно зійшов з пагорба, його плащ торкався трави, наче темна хвиля, що поглинає все довкола. Кроки були безшумні, але дівчата одразу відчули його присутність. Сестри мовчки підняли голови, не здивовані, не перелякані.  

Раель зупинився перед ними й, не промовляючи ні слова, зняв свій чорний плащ. Вітер одразу підхопив краї тканини, мовби намагаючись вирвати його з рук. Проте він обережно розстелив темну тканину на землі і жестом запросив дівчат приєднатися.  

Сестри мовчки перезирнулися. Соланж першою випустила з рук недоплетений вінок і сіла поруч. Равена повагалася лише мить і також приєдналася до них.  

Раель простягнув руки вперед, і між його долонями виникло мерехтіння. Наче нитки місячного світла, що впліталися у щось нове, химерне.  

І раптом у повітрі почали з'являтися квіти.  

Таких квітів не було у природі.  

Витончені пелюстки з прозорими візерунками, ніби вигравіюваними у тонкому склі. Кольори змінювалися, переливалися у відтінках, яких не існувало в жодній палітрі світу. Одні нагадували сріблястий вогонь, інші — застиглу воду, що світиться зсередини.  

Дівчата затамували подих.  

Раель повільно опустив руки, дозволяючи цим химерним створінням плавно злітати в повітря.  

Равена першою потягнулася і взяла одну квітку. Вона була легкою, мов примара.  

— Що це? — запитала дівчина пошепки.  

— Це те, що може існувати лише зараз, лише тут, лише для вас, — відповів Раель. Його голос був м’яким, майже заколисуючим.  

Соланж взяла іншу квітку, уважно її розглядаючи.  

— Чому вони не справжні?  

Раель всміхнувся.  

— А що таке справжнє? Чи менш прекрасне те, що триває лише мить?  

Дівчата мовчали, вдивляючись у ці квіти, ніби намагалися розгадати їхню таємницю.  

За якийсь час вони почали вплітати ці неземні творіння у свої вінки. Повільно, мов у напівсні, відчуваючи, як кожен рух дарує спокій, як неназваний сум, що лежав на їхніх серцях, розчиняється серед світіння квітів.  

Раель мовчки спостерігав.  

Він знав, що не зможе пояснити цим юним душам усіх істин цього світу. Але міг подарувати хоча б одну мить, яка була варта того, щоб залишитися в пам’яті…