Безтурботність

Сріблясте світло місяця розливалося по саду, змішуючись із золотистим сяйвом ліхтарів, які кидали довгі тіні на траву. Осінь залишала свої сліди — червоні та бурштинові листки встеляли землю, а в повітрі витав терпкий запах диму від вечірнього вогнища.  

У будинку, при тьмяному світлі свічок, Селеста, Гарет і Ліора схилилися над старовинними книгами. Тонкі сторінки шелестіли під пальцями, губи тихо шепотіли рядки. Ремі сидів трохи осторонь, розглядаючи книгу, ніби вона могла його вкусити. Літери змішувалися в його голові, плутаючись, розповзаючись між рядками, але чоловік вперто намагався зрозуміти хоча б частину тексту. Його бісило, що читання давалося так важко, але ще більше — думка про те, щоб попросити когось про допомогу.  

З вулиці долинали сміх та приглушені голоси.  

Соланж і Равена стояли під гіллястим деревом, міцно обіймаючи високу фігуру в чорному. Раель, як завжди, був спокійний, але в його темних очах ховалася ледь помітна теплота.  

— Раелю, покажи щось незвичайне! — благала Соланж, тягнучи вампіра за рукав.  

— Будь ласка, дядьку Раелю, ще раз, як тоді… — додала Равена, підводячи на нього свої великі серйозні очі.  

Раель повільно посміхнувся.  

— Ви впевнені?  

— Так! — вигукнула Соланж, підстрибуючи від нетерпіння.  

Раель підняв руку, і в повітрі щось змінилося. Листя дерев здригнулося від незримого подиху сили. Раптом небо спалахнуло, і зірки почали сипатися, наче розсипані дорогоцінні камені.  

Сад заповнився мерехтливими світляними потоками, що падали згори, змішуючись із золотим листям. Вони не згорали, не зникали, а кружляли в повітрі, повільно осідаючи на траву, мов примарні вогники.  

Соланж, зачарована, крутилася під цим дощем із зірок, сміючись голосно й радісно. Її світле волосся ловило відблиски, розсипаючись золотими хвилями.  

Равена стояла нерухомо, простягаючи руку вперед. Дівчинка доторкнулася пальчиком до однієї з падаючих зірок, і вона м’яко розчинилася, залишивши по собі тепле світло.  

Раель тихо сміявся, спостерігаючи за дитячою радістю. Вперше за багато років він відчув себе не просто спостерігачем, а частиною чогось живого.  

Вікно будинку було відчинене, і Селеста, Гарет, Ліора та Ремі мовчки дивилися на цю картину.  

Ремі першим озвався:  

— Гарет, я все ще можу передумати й заручитись з твоєю донькою?  

Селеста легенько штовхнула його ліктем, посміхаючись.  

Гарет зітхнув і потер перенісся.  

— Їй десять. І вона розіб’є твою гордість так само швидко, як ти розбиваєш мечі в кузні.  

— Справедливо, — буркнув Ремі, роблячи вигляд, що занурився у свою книгу.  

Ліора обвела поглядом сцену в саду й м’яко сказала:  

— Колись і ми були такими.  

Селеста усміхнулася, спостерігаючи за Раелем, як він стояв між двома дівчатками, дозволяючи їм заповнити його простір своєю безтурботністю.  

— Так. Але тепер у нас є вони.