Крихкий мир

У залі потріскував камін, кидаючи м’яке золотаве світло на кам’яні стіни. Вечірнє повітря було насичене запахом свіжоспеченого хліба, який Ремі приніс із кухні. Він поставив кошик на стіл і, нахилившись до Соланж, підморгнув:  

— От скажи, мала, хіба це не найсмачніший хліб у світі? 

Соланж, відкусивши шматок, гордо кивнула:  

— Найсмачніший! Бо ми його самі пекли!  

— А ще тому, що ти вмієш чаклувати, — пожартував чоловік, легенько торкнувшись її носа.  

Дівчинка розсміялася, захоплена грою, і не звертала уваги на те, що відбувалося в кутку зали.  

Там, у тіні, Ліора і Равена сиділи навпроти одна одної, їхні руки були з’єднані, очі Равени заплющені. Свічки навколо тьмяно пульсували, відчутно змінюючи світло в кімнаті. Ліора шепотіла слова, які вливали в її доньку силу, заповнювали її енергією.  

Ремі краєм ока стежив за ними, але продовжував жартувати з Соланж, підтримуючи її увагу на собі.  

Зрештою ритуал завершився. Ліора повільно розплющила очі, торкнулася чола Равени і стомлено зітхнула. Гарет підійшов до них, уважно вдивляючись у свою старшу доньку. Равена виглядала зосередженою, спокійною, як і завжди, але в її очах світилася нова глибина.  

— Все добре? — запитав він тихо.  

Ліора кивнула, хоча пальці ще тремтіли.  

— Так. Вона сильна.  

Сім’я зібралася за столом. Хоча їла лише Соланж, інші підтримували традицію, як і раніше. Для них це був важливий ритуал — щось, що пов’язувало їх із минулим, із тим, ким вони були до змін.  

Ліора дивилася, як Соланж, смакуючи хліб, розповідала якісь кумедні історії, весело жестикулюючи. Вона бачила себе в ній. Себе, ще живу. Ще не обернену…

— Ти навіть не уявляєш, скільки борошна Ремі розсипав! — з усмішкою вигукнула Соланж.  

Ремі зробив удавано ображене обличчя.  

— Це неправда! Я всього лиш трошки посипав підлогу для автентичності!  

Всі засміялися.  

Гарет, нахилившись вперед, кинув швидкий погляд на Ліору, а потім на Ремі й Селесту.  

— Коли дівчат вкладемо спати, залишіться. Є розмова. 

Ремі підняв брову.  

— Це звучить так, наче я щось накоїв.  

Гарет не відповів одразу, лише задумливо потер підборіддя.  

— Це серйозно, — тихо додала Ліора.  

Ремі та Селеста перезирнулися.  

Вогонь у каміні потріскував. Ніч заглядала у вікна, приносячи з собою відчуття, що щось важливе ось-ось станеться.

Гарет і Ліора провели доньок до їхньої кімнати, де повітря ще зберігало тепло дня. Ліжка стояли поруч: Равена вже сиділа, схрестивши ноги, зосереджена, а Соланж, все ще сповнена енергії, крутилася, намагаючись стрибнути на подушку.  

— Досить, мала бестія, — лагідно пожартував Гарет, підхоплюючи Соланж і, кружляючи, уклав її на ліжко.  

Дівчинка засміялася, міцно обійняла батька за шию і, зазираючи в його очі, схвально кивнула:  

— Ще раз!  

— Завтра, — усміхнувся він, проводячи рукою по золотому волоссю.  

Ліора, сидячи на краю ліжка, легенько торкнулася повітря, і в кімнаті спалахнули маленькі сяючі метелики. Вони м’яко світилися блакитним і золотим світлом, повільно пурхаючи навколо.  

— Ооо, знову! — захоплено видихнула Соланж, простягаючи руки до метеликів.  

Один з них сів їй на долоню, легенько мерехтівши. Равена теж не відривала погляду, але її обличчя залишалося спокійним, майже задумливим.  

— Спокійної ночі, мої любі, — Ліора поцілувала Соланж у чоло.  

Дівчинка згорнулася калачиком, пригортаючи ковдру.  

Гарет сів біля Равени, відкрив стару книгу в темній шкіряній палітурці. Літери на сторінках здавалися такими ж давніми, як і самі легенди, що вони зберігали.  

— Що сьогодні? — запитала Равена, вмощуючись ближче.  

Гарет пробіг пальцями по рядках і прочитав уривок:  

— «І коли тіні поглинуть останнє світло, ті, що народжені між світами, вийдуть вперед, несучи в собі вогонь, що ніколи не згасне…»  

Равена повільно моргнула, її зеленкуваті очі заблищали в світлі метеликів.  

— Прямо як про нас, — шепотіла вона.  

Ліора і Гарет перезирнулися.  

— Можливо, — м’яко відповів Гарет, гортаючи сторінку. 

Ліора ніжно провела рукою по волоссю Равени.  

— Час спати. Завтра новий день, — прошепотіла жінка.  

Равена ще трохи дивилася на книгу, а потім вклалася з нею у ліжко.  

Гарет і Ліора ще раз обійняли доньок, поправили ковдри й тихо вийшли, залишивши метеликів кружляти в темряві, наче вартових нічних снів.

Великий зал був освітлений лише вогнем каміна, його полум’я відкидало тремтливі тіні на стіни. За столом  продовжували сидіти Ремі та Селеста. У кімнаті стояв запах свіжоспеченого хліба, який ще не встиг охолонути.  

Ремі нахилився до Селести, його губи ледь торкнулися її вуха.  

— Як думаєш, якщо Соланж завтра розсипле половину мого борошна, я все одно повинен зробити вигляд, що не помітив? — прошепотів він, і Селеста хихикнула, сховавши усмішку в долонях.  

Однак у цей момент двері прочинилися, і до зали повернулися Гарет і Ліора. Вони мовчали, але по виразу їхніх облич було видно, що щось сталося.  

Ремі випростався, його погляд одразу став уважнішим. 

— Що сталося? — запитав вампір, спираючись ліктем на стіл.  

Ліора перехопила погляд Гарета, немов вагаючись, хто має першим сказати. Врешті вона заговорила:  

— Сьогодні дівчата говорили з Раелем. Це вперше. Що робити?  

Її голос був стриманий, але тривога відчувалася навіть у тому, як вона стискала пальці на столі.  

Ремі і Селеста обмінялися поглядами. Обличчя стали серйознішими.  

Гарет важко зітхнув і провів рукою по обличчю.  

— Ви не розумієте… — чоловік говорив тихо, але кожне слово було напруженим. — Якби він хотів, він би вбив мене тоді. А Ліору… забрав…  

Ліора злегка здригнулася.  

— Але він цього не зробив, — продовжив Гарет. — Натомість… Раель давав мені кров.  

В залі запала тиша, лише дрова в каміні тріщали, розриваючи її короткими спалахами.