Новий дім

Захід сонця розливав по небу густе золото й багряну м'якість. Висока трава, що вкривала пагорб, похитувалася від теплого вітерцю, наповнюючи повітря ароматом сухих стебел і літнього цвіту. У цій запашній тиші, серед переливчастого співу цвіркунів, лежала Селеста.

Ремі, спершись на лікоть, спостерігав за нею. Темне волосся вампірки розсипалося по траві, а бліда шкіра вбирала останнє світло сонця. Незвично було бачити її в сукні – жодного важкого плаща, жодної бойової постаті, лише м'якість тканини, яка підкреслювала жіночність.

Ремі узяв тонку травинку й легенько провів нею по її щоці.

— Ти не втікала б, якби тобі це не подобалося, — з лукавою усмішкою промовив він.

Селеста зітхнула, але не відкрила очей.

— Мені подобається тиша, — відповіла вона, — і це не означає, що я приймаю твою правоту.

Ремі хмикнув і нахилився ближче.

— То мені чекати ще сотню років? — його голос був глибокий, але лагідний.

Селеста розплющила очі й подивилася на чоловіка. У її погляді було щось невловиме — ніжність, що ховалася за звичною стриманістю.

— Ти ж терплячий, — кутки губ ледь здригнулися у ледь помітній усмішці.

Ремі всміхнувся ширше.

— Так, але інколи навіть я маю межі терпіння.

Селеста простягла руку й легко торкнулася його обличчя, кінчиками пальців проводячи по старому шраму на його підборідді.

— Якщо ти так довго чекав, то що тобі ще кілька років?

Ремі затримав її руку в своїй.

— Можливо, тому що з кожним днем чекати стає все важче…

Селеста зітхнула й знову заплющила очі, дозволяючи собі хоча б мить цієї тиші поруч із ним. І хоч жінка нічого прямо не сказала, її небажання піти було відповіддю, якої Ремі шукав усе це довге життя.

Сонце опускалося за горизонт, фарбуючи небо у відтінки пурпуру та золота. Вечірнє повітря було наповнене ароматом трав і легкою прохолодою, що спадала на долину. Селеста зітхнула, сідаючи на землю, і вдивилася вниз.

Звідси відкривався вид на маленькі будиночки, що вони з Ремі допомагали будувати. У вечірніх сутінках хати виглядали мирними, майже казковими. Маленька кузня Ремі, де завжди було тепло від вогню і пахло свіжими травами, комора, де зберігали запаси, і просторі приміщення, в яких жили їхні друзі. Двадцять чоловіків і жінок. Двадцять обернених, яких вони знаходили у лісах та покинутих замках. Одиноких, зневірених, наляканих. Вони дали їм новий дім, навчили, як тамувати голод, як не втрачати людяність.

Ремі мовчки спостерігав за Селестою. Чоловік лежав поруч, сперши голову на руку. Він бачив, як очі жінки сповнювались теплом, коли вона дивилася на їхню спільну справу.

— Ми зробили дуже багато за ці роки, — тихо промовила Селеста.

Ремі ледь помітно усміхнувся і, обережно обійнявши вампірку за плечі, притягнув ближче. Він відчував її тепло та силу.

— Пішли додому, — сказала Селеста.

— Зараз, тільки назбираю малини для малої Соланж, — відповів Ремі і, з легкою усмішкою, зірвався на ноги.

Вампір майже нечутно ступив у кущі, швидко збираючи ягоди. Селеста дивилася йому вслід, її губи розтяглися у ніжній усмішці. Жінка знала, що цей чоловік — її прихисток та опора.