Сестри

Літній день залив галявину золотистим світлом, змушуючи траву тремтіти від теплого бризу. Сонце стояло високо в небі,  польові квіти розкривали свої пелюстки ще ширше, наче в прагненні насолодитися ласкавим теплом. В повітрі віяли солодкі аромати дикого чебрецю, медунки та польових троянд, а над цим мерехтливим килимом танцювали метелики, що переливалися всіма відтінками веселки. Бджоли гули, повільно перелітаючи з квітки на квітку, збираючи нектар, і цей звук надавав усьому пейзажу м'якого ритму спокою та гармонії.

Дві дівчинки бігали босоніж по м'якій траві, відчуваючи, як вона ніжно лоскоче їхні п'яти. Дитячий сміх змішувалися зі співом птахів, що перегукувалися серед густих крон дерев. Равена, серйозна і зосереджена, намагалася слідувати правилам, не відбігати занадто далеко. Соланж же, у своїй звичній невгамовності, стрибала через квіткові острівці, збуджено шукаючи нові пригоди.

Невдовзі маленькі ніжки наблизили їх до межі лісу, де тінь від високих дерев створювала приємну прохолоду. І тут дівчата побачили його. Фігура в темному плащі стояла нерухомо серед дерев, ніби спостерігаючи за ними. Це було не вперше, коли сестри бачили цього чоловіка, але раніше він завжди зникав, щойно дівчата пробували наблизитися.

Соланж, розпалена цікавістю, не зупинилася. Дівчинка зробила крок уперед, уважно вдивляючись у чоловіка. Він був високий, стрункий, із довгим чорним волоссям, яке спадало на плечі, ідеально пряме та гладке. Риси обличчя були гарними та аристократичними, а в глибоких очах ховалася таємниця, яку вона не могла розгадати. Щось у незнайомці нагадувало їй батька і матір, а також тітку Селесту та дядька Ремі.

Равена нерішуче потягнула сестру за руку, намагаючись стримати її порив. Але Соланж уже не чула. Дівчинка зробила ще декілька кроків, уважно вдивляючись у незнайомця. Хто він? Чому з’являється знову і знову? І чому, незважаючи на свою стриману присутність, здається таким знайомим?

Раель стояв нерухомо. Він не збирався порушувати дитячого спокою, лише спостерігав. Але золотоволоса дитина, людське смертне дитя, народжене Ліорою, сама наблизилася до нього. Вона підбігла, зупинилася зовсім поруч, зазирнувши йому в обличчя.

– Хто ти? – запитало дівча голосно, не боячись, лише сміючись від цікавості.

Раель відчув, як у нього перехопило подих. Це був перший раз за довге вампірське життя, коли людина дивилася на нього без страху. Ці блакитні очі випромінювали лише щирість і веселу цікавість.

– Я… Раель, – сказав вампір після короткої паузи, ніби сам не впевнений у відповіді. – Знайомий ваших батьків.

До них повільно наблизилася Равена. Дівчинка зупинилася поруч із сестрою, уважно вдивляючись у чоловіка. Її очі не сміялися, але і не виказували страху. Вона була уважною, серйозною.

– Я Соланж, а це моя сестра Равена, – гордо представила їх золотоволоса дівчинка.

Раель кивнув і м'яко усміхнувся. Він опустився на коліна перед сестрами, простягнувши руки. Тонкими рухами він створив у повітрі два червоні бутони. Вони розгорнули свої пелюстки під його пальцями, перетворюючись на справжні троянди. Чоловік простягнув квіти дівчаткам.

– Для вас, – сказав він тихо.

Дівчатка взяли дари, обережно торкаючись оксамитових пелюсток. Соланж засміялася, захоплено крутячи троянду в руках. Равена взяла свою повільніше, розглядаючи квітку уважно, ніби намагаючись зрозуміти природу її створення.
Раель простягнув руку й легенько провів пальцями по золотистому і чорному волоссю дівчаток. Вони були такі малі… такі чисті.

Соланж усміхнулася ширше, її щічки зашарілися.

– Ти милий, – сказала дівчинка і, раптово нахилившись, поцілувала його в щоку.

Раель завмер. Його свідомість звикла до страху, до обережності, до того, що люди відступають перед ним… але не це дитя. Чоловік розгублено поглянув на неї, відчувши щось тепле і незрозуміле.

– Повертайтеся додому, – нарешті промовив він, голосом, що злегка затремтів. – І не заходьте глибоко в ліс. Там може бути небезпечно.

— Але ж ти тут, — заперечила Соланж, насупившись. — Тобі не страшно?

Раель усміхнувся куточком вуст.

— Я інший.

Равена кивнула. Вона це зрозуміла.

Сестри побігли назад, не поспішаючи, але Соланж все ще крутила в руках свою троянду, час від часу озираючись. Раель стояв на місці, спостерігаючи, як дівчата віддаляються, і відчував, як десь глибоко в ньому ворушиться давно забуте відчуття… щось подібне до світла.

***
Ліора та Гарет кликали дівчат додому, їхні голоси лагідно долинали через поле, змішуючись із легким шелестом трав і співом птахів. Сонце хилиться до обрію, наповнюючи повітря золотавим світлом. Гарет перший помітив дві маленькі постаті у білих сукнях, які стрімко неслись додому через високі трави, немов два легкі вітерці, що бавляться у променях сутінкового сонця.

— Мама, тато, дивіться, що нам подарував Раель! — вигукує Соланж, підбігаючи й радісно підносячи троянду. Її очі сяяли від захвату, а у руках дівчинка міцно тримала квітку, наче безцінний скарб.

Равена з'явилась поруч із сестрою, тримаючи таку ж саму червону троянду. Вона була спокійнішою, її обличчя задумливим, а погляд пильним.

— Хто? — тривожно видихнула Ліора, її усмішка зникла, а в очах з’явилась напруга.

— Чоловік у чорному, якого ми часто бачимо, — спокійно відповіла Равена, дивлячись прямо на матір.

Гарет і Ліора швидко обмінялися поглядами. Очі Гарета потемнішали, кутики губ напружено стиснулись. Ліора ковтнула клубок у горлі, стискаючи пальцями край сукні.

— Де ви його бачили? — м’яко, але наполегливо запитав Гарет, нахиляючись ближче до дівчат.

— Біля лісу. Він був добрий, подарував нам ці троянди, — пояснила Соланж, посміхаючись і вдихаючи аромат квітки.

Гарет зітхнув, потім взяв Соланж на руки, а Равена, хоч і старша лише на декілька хвилин, сама взяла батька за руку.

— І що він вам сказав? — Ліора стала ближче до доньок, її голос був м’яким, але в ньому відчувалось приховане занепокоєння.