Миколині кохання.

Живе в наших Балакунах такий собі тракторист Микола — хлопець працьовитий, доброзичливий і дуже самотній. Не щастить йому з дівчатами, не подобається їм чомусь. Він, звичайно, не красень, але хіба для чоловіка це недолік?

Перше кохання на ім’я Марічка прийшло до нього ще у шкільні роки. Завжди усміхнена, худенька, з великими блакитними очима, вона була редактором шкільної стінгазети.

Сподіваючись, що рано чи пізно вона зверне на нього увагу, він вирішив вступити до редколегії і, озброївшись олівцем та нотатником, пішов на пошуки свіжих новин. Дуже хотів здивувати Марічку якоюсь несподіванкою, та у школі нічого незвичайного не траплялося.

Але одного разу, як йому здалося, пощастило. Проходячи біля кабінету директора школи, він крізь відчинені двері почув розмову. Шкільна бухгалтерка жалілася директору, що не може знайти сто гривень. Вони буцімто десь загубилися.

— Шукай, — наказував їй директор.

Ось воно, — вирішив Микола.

І швидкоруч написав невеличкий репортаж детективного змісту. Марічку це зацікавило і наступного дня під заголовком «Блискавка» у газеті було написано:

«Увага! На території школи було загублено сто гривень. Якщо хтось знайде, прохання повернути гроші бухгалтерці Галині Миколаївні».

Що тут почалося… На перервах учні забули про ігри, бо заходилися шукати гроші. Нишпорили усюди: заглядали під лавки, зазирали в кожну шпаринку, прочесали всі лопухи навколо школи. Найзавзятіші навіть влаштовували змагання — хто першим знайде сто гривень.

Одного хлопця шкільний сторож схопив за руку, коли той намагався відкрити каналізаційний люк. Але, дізнавшись, у чому річ, сторож і сам туди поліз, дочекавшись, поки ніхто не побачить.

— Навіщо? Сподівався, а раптом пощастить, — потім виправдовувався він.

 Батько першого двієчника і хулігана Славка, який уже другий рік сидів у дев’ятому класі, прийшов прямісінько до директора і, поклавши сто гривень на стіл, сказав:

— Ось, я знайшов… Якщо загублено більше, — він відчинив гаманець, — то я їх теж знайшов.

— Все гаразд! — радісно забігла до кабінету Галина Миколаївна. — Ось вони, знайшлися у другій відомості.

Вона розгублено подивилася на стіл, де лежали сто гривень, а потім — на ще більш розгубленого директора.

— Що тут діється?.. — стукнув кулаком по столу директор.

Коли розібралися, що трапилося, газету зняли, але учні ще довго глузували з Миколи.

 Марічка після цього випадку почала робити вигляд, що взагалі з ним не знайома.

Так і закінчилося його перше кохання.

Після цієї історії Микола довго обходив дівчат стороною. 

А далі була армія, з якої він повернувся вже дорослим чоловіком. 

І тут з’явилася вона — тендітна і завжди мовчазна. 

Дівчина на ім’я Ганна працювала у сільській бібліотеці. Вона була немісцева і здалася йому якоюсь особливою.

– Хто вона і хто я, — казав він собі, — така дівчина ніколи не подивиться на тракториста.

Але, трішки подумавши, все одно вирішив записатися до бібліотеки, щоби хоч так частіше її бачити.

У вільний від роботи день Микола витягнув із шафи новий костюм, куплений на місцевому ринку. — Ось і ти став у пригоді, — зітхнув він.

Костюм був затісним. Коли Микола купував його, продавчиня запевняла, що в місті зараз саме така мода — «в обтяжку, щоб фігуру підкреслювало». Вона так наполегливо його переконувала, що він зрештою піддався на вмовляння.

Дивлячись у дзеркало, Микола рукою пригладив волосся:

— Шкода, що піджак не застібається… О! Зав’яжу краватку. Вона яскрава, ніхто не помітить.

Діставши із шафки одеколон з яскравою етикеткою, на якій було написано «Гвоздика», Микола налив його собі у долоню і обтер лице.  

Причепурившись, він залишився задоволеним своїм виглядом.

Бібліотека містилася на другому поверсі старої будівлі. Сходи були зависокі і Миколі довелося дуже повільно підійматися, щоби не тріснули штани.

Діставшись нагору, він тихенько відчинив двері й крізь щілину зазирнув усередину.

Стелажі з книгами, на стінах — портрети різних письменників, і вона… сидить за столом і щось пише.

Микола впевнено зайшов у бібліотеку. 

— Хочу записатися, — гучно заявив він, підійшовши до Ганниного столу.

Вона підняла очі й миттєво примружилася: запах одеколону вдарив у ніс, на її очах з’явилися сльози.

— Що вам запропонувати? — запитала вона й швидко відійшла до полиць із книгами.

— Щось… — він замовк і очима обвів приміщення. Скрізь на стелажах висіли таблички. На одній із них він побачив напис «Філософія». На його думку, саме це слово мало вразити дівчину, і він випалив:

— Мені щось із філософії.

Це справді вразило Ганну, вона навіть розгубилася.

— Я… навіть не знаю.

— Я сам виберу, — впевнено сказав Микола.

Підійшовши до полиці він зробив вигляд, що шукає. Назви книг були страшніші одна за одну. Нарешті на одній обкладинці він побачив портрет чоловіка з пишними вусами і суворим поглядом, під портретом напис “Фридрих Ницше. Так казав Заратустра”.

Цей мабуть найрозумніший, подумав Микола.

– О, це ж моя улюблена, – він узяв книгу.– Перечитаю її ще раз.

Ганна подивилась на Миколину яскраву краватку, потім її погляд впав на його вузькі і короткі штани.

 Вона обережно взяла книгу із його рук і вийняла з неї формуляр.

– У нас термін два тижні, – ніби вибачаючись сказала Ганна.

– Мені вистачить, – відповів він і притиснувши книгу до грудей, вже хотів побігти, але згадавши, що штани вузькі, повільно вийшов з бібліотеки.

Через день Микола знову з’явився у бібліотеці. Він урочисто поклав книгу перед Ганною.

– Як швидко ви її прочитали. Я так не можу, – зніяковіла дівчина.

Микола задоволено посміхнувся:

– Як казав Ніцше: «Треба мати в собі хаос, щоб народити танцюючу зірку».

Це була єдина цитата, яку він знайшов у книжці і вчив два дні. Суті він не розумів, але йому здалося, що вислів про «танцюючу зірку» обов’язково повинен сподобатися дівчині.