Черевики ( сільський детектив).

Ох, і довго ж у Балакунах згадуватимуть весілля сина нашого головного зоотехніка Гриця Галагури! Свято було гучне, з феєрверками, делікатесами і, звичайно, не без пригод! Чому «звичайно»? Бо батьком нареченої був мій найкращий друг і кум — Степан.

З ним завжди щось трапляється. Пригода– це взагалі його друге ім’я. 

А почалося все чудовим вересневим ранком…

Промінчик сонця крізь відчинене вікно несміливо торкнувся щоки Степана. Світло ніжно заграло на його вусах. Він зморщився і розплющив одне око. Кліпаючи від яскравого світла, ковзнув поглядом по стіні, де гордо висів його святковий костюм — той самий, у якому сьогодні мав гуляти на весіллі своєї дочки. Темна тканина трішки поблискувала, а біла сорочка, що висіла поряд, світилася, мов перший сніг.

У кімнаті ще стояла нічна прохолода. Стьопа вдихнув запах свіжого повітря і потягнувся. Але щось здалося не так…

– Що за дідько в… А черевики де?

Ще вчора він обережно витяг їх із коробки, вдихаючи той особливий запах новизни. Він навіть поставив їх рівнесенько під стіною, щоб вранці першою радістю було побачити їх поруч із костюмом. І ось тепер — ні сліду. Його перших по-справжньому нових черевиків, у яких він мав сьогодні вести Галюсю до шлюбу, нема.

Степан застиг. Наче весь світ відступив убік, залишивши тільки нього і нестерпну порожнечу під стіною.

Він важко зітхнув, і тихий стогін вирвався з грудей:

— Господи… пропало весілля…

Усе лихо, кажуть, починається з дрібниці. І хто б подумав, на що обернеться зникнення звичайних черевиків?

Я поволі став свідком всіх подій, які розгортались на тлі весілля.

Час невпинно підходив до великого дня. Святкові клопоти тривали. У повітрі стояв дурманливий запах короваю і пирогів, які Горпина – його дружина випікала у печі.

Ми з кумом сиділи посеред подвір’я і полірували стільці і лавки.

Гриць Галагура, батько молодого, ходив замислений. Одарка– руда і довга, мов спис, розмахучи мітлою, раз за разом зиркала на нього і бурчала:

–Без обнови на весілля не піду, хай навіть хата впаде! Часу зовсім обмаль. А святкових речей в нас нема. Як будемо виглядати перед гостями? Чи тобі все одно як твоя дружина виглядає?

–А що як нам гуртом поїхати до міста – з виглядом великого стратега відповів Гриць.

Горпина, яка весь час бігала туди сюди почула їхню розмову:

– Що до мене, я згодна. Це звичайно витрати, але без обнови на такому весіллі не годиться. Правда, Степане?

–Угу,– відповів кум, який у цю мить пригадував слова гарної пісні, яку хотів заспівати на весіллі в якості привітання молодятам.

Одарка, зиркнула на Грицька скоса:

–У мене є питання, а на чому поїдемо? Наша машина в сервісі, її фарбують. На ній молоді поїдуть.

– Саво, тиж на бусі працюєш?– звернувся Галагура до мене,– виручай.

— До міста?.. І всіх одразу?

— Не бійся, — втрутилася Горпина, — твій бус й не таке витримував.

Наступного ранку я вирішив прибрати у бусику, бо після минулого ярмарку в ньому лишилися лушпайки від насіння й ще щось. Дивлюсь — а Одарка вже вмостилась у ньому на двох місцях, мов пані. Горпина сиділа ззаду, склавши руки на грудях, — між нами вона там ховала гаманець. У салоні стояв апетитний дух ковбаси: це Гриць, розклавши клунок із їжею, уже щось жував.

Зрадівши, що нарешті побачив мене, Степан зі словами «Буду контролювати дорогу» сів попереду.

Я завів двигуна — той закашлявся, як дід Іван у неділю після самогонки.

— Ну, тримайся, конику.

І ми рушили.

В нас до міста дорога така, що й чорт ногу зломить, яма на ямі, латка на латці. Здіймаючи пил, старенький бусик стрибав по ній, як жаба по купинах.

У місто в’їхали вже по обіді.

Я зупинився біля величезної споруди із скла і бетону.

— Ну, ось і цивілізація, — протягнув я, витираючи лоба.

Степан перший вискочив із бусика і вголос прочитав величезні літери, які невідомо як тримались над входом до тої цивілізації:

— Гіпермаркет. Оце ж скільки тут усього! Та нам і життя не вистачить усе тут переміряти,— видихнув він.

–Дивіться фонтан!

Горпина швидко повернула його на землю:

— Не заглядайся. Ми сюди по ділу, не на екскурсію.

Одарка, навпаки, нічого навкруги не цікавило, бо вона вже вп’ялася очима в магазин жіночого вбрання.

— Я тільки одним оком гляну, — сказала й розчинилася у дверях.

— Одним оком вона гляне, — зітхнув Гриць, — а потім нам рахунок виставлять на все обличчя.

Я тим часом зачинив бусика, обійшов його навколо. Розгледівши, чи все ціле, урочисто заявив:

— Живий! Ти молодець таку дорогу витримав.

Щоби не загубити одне одного, всі вирішили триматись разом, лише Гриць був проти.

–Це надовго. Я краще вас в кафушці зачекаю, там кажуть їжа смачна.

Одарка довго кружляла між манекенами. Нарешті витягла яскраво-червону спідницю.

— Ану, як на мені? — спитала вона, вийшовши з примірочної.

Степан аж відвернувся, щоб не розсміятись.

— Як журавлина в борщі, — пробурмотів він.

— То добре чи погано? — наїжачилась Одарка і з недовірою подивилась у бік кума.

Не дочекавшись відповіді, впевненая, що має бездоганний смак, побігла шукати касу.

Степан нудився, аж раптом, у сяйві величезної скляної вітрини він побачив їх, черевики його мрії. Вони стояли там, гордовито блискучі, ніби кликали його.

Він миттєво пригадав той день, ще в дитинстві, коли він із татом пішли до клубу на концерт. До Балакунів завітала міська філармонія. Через малий зріст йому дозволили бути біля сцени. Майже наприкінці концерту на сцену вийшов артист і заспівав “Ніч яка місячна”. Голос був глибокий теплий, зал завмер. Малий Степан стояв мов зачарований, а ще він дивився на черевики співака – новенькі, чорні, блискучі. Тоді вони здалися йому якимось казковим символом успіху.