Операція «Архів»

Зморений і роздратований Степан ішов додому. Цілий день вони із кумом ремонтували в гаражі той РАФік, а він усе одно не схотів заводитися.

— Я ж казав йому, що та гайка не зайва, а він: «Я ж без неї їздив пів року, значить, зайва…» Теж мені автомобіліст.

Він махнув рукою і зайшов додому.

— Є що-небудь випити? — з порогу запитав він у дружини і додав: — І закусити.

Горпина мовчки пройшла повз і навіть не звернула уваги на його слова.

— Випити є що-небудь, питаю… — майже крикнув Степан.

— Що б ти вже вдавився тим пойлом! Скажи, скільки можна пити? Ти своїм пияцтвом зганьбив усю нашу родину. Сусіди скаржаться на твої витівки. На селі навіть діти знають: де п’яний Степан — там бешкет.

— Так не даси?.. Навіть закусити?

— Ні, — розлючено відповіла дружина.

— Тоді знай: я піду на злочин… — насупився Степан.

— А це вже твоє діло, — кинула на ходу Горпина й вийшла з хати.

Насправді вона знала, про який злочин ідеться, — накрасти на сусідському городі огірків.

І вона мала рацію. Вже через п’ять хвилин Степан сидів у кущах біля сарайки, виглядаючи, чи вільний шлях на город Гриця Галагури — його кума й сусіда.

Сутеніло. На городі хтось тихенько розмовляв.

Засідка, — вирішив він. — А хто ж там такий розумний? Шкода, чути погано.

Степан навшпиньках підкрався ближче.

— Дай я тебе поцілую… Ти ж знаєш, як я тебе кохаю, — почув він чоловічий голос.

— Та постривай, я лише на хвилинку вибігла, — відповів жіночий.

— Збоченці, — похитав головою Степан. — Навіть не знаю, що й гадати. Навіщо взагалі Грицьку з Одаркою для цього треба було виходити з хати?

— Я твій навіки.

— А я твоя.

— Точно… Обпилися, схоже, якогось зілля оті двоє, — Степан з розмаху вдарив себе по носу, бо на нього сів комар, який весь час кружляв біля нього.

— Я піду до батька, спитаю дозволу, — сказав чоловік.

— До мерця сусід зібрався?.. Він що, помирає?

— Ні, любий, спочатку я запитаю матір, — заперечила жінка.

— Одарка що, теж помирає? Бо її мати вже десять років як у Едемському саду квіти розводить, — Степан витягнув голову з куща, але все одно нікого не побачив.

«Дивний час і місто вони обрали для спіритичного сеансу», — подумав він.

На кладовище треба було їм іти, а не серед городу таке виробляти.

— А твій батько що каже? — запитав чоловічий голос.

— Мати попросила мене йому нічого не казати, бо він може все зіпсувати, як завжди.

Степан аж перехрестився.

— Дивні діла, Боже! Схоже вже і відповідь прийшла, з того світу.

Але щось дивне було у цій розмові. На мить йому здалося, що це не голоси Грицька та Одарки, а якісь дуже знайомі.

Степан тихенько, ховаючись за соняшниками, що росли уздовж городу, підійшов ще ближче до тих, хто розмовляв.

У місячному сяйві він побачив хлопця, який обіймав дівчину.

— Це ж моя Галя… — від несподіванки, що перед ним стояла його донька, він аж рота роззявив.

Обуренню не було меж. Степан, намагаючись вийти, зробив крок уперед, але зачепився за щось ногою і вилетів із соняшників, та ще й без капця.

— Ах ти ж безсоромна! Вночі!.. З якимось кавалером… посеред городу!..

З переляку молоді, мов зайці, кинулися в різні боки.

Степан розгублено стояв посеред сусідського городу з капцем у руці.

— Виходить, це я той батько, якому нічого не треба казати? От родина… Дві гадюки: що донька, що мати.

Галя забігла до хати вся у сльозах. Нічого не кажучи Горпині, зачинилася у своїй кімнаті.

Слідом зайшов Степан.

— Ти знаєш, люба, що робить твоя донечка вночі на городі? — звернувся він до дружини. 

— З ким вона чинить заколот проти свого батька за порадою своєї матусі, між іншим?

— Який заколот? Він гарний хлопець… — почала Горпина.

— Гарний?.. Гарні по городах уночі не гасають.

Степан сів за стіл і трохи помовчав.

— Не дам Галюсі своє життя скалічити, – він вдарив кулаком по столу. 

– Завтра ж сам знайду їй гарного нареченого, на свій смак.

Він рішуче встав.

– Все зіпсує? Побачимо…

Наступного ранку Степан вийшов із двору, впевнений, що сьогодні він доведе всім, який він батько. Але де шукати того нареченого?

Для початку потрібно було знайти людину, яка в Балакунах усе про всіх знає. Це, безперечно, був дід Іван.

І хоча репутація у нього на селі була трохи суперечливою, Степана це аніскільки не зупинило.

Діставшись до подвір’я старого, він постукав у ворота. Тиша… Постукав гучніше, ногою. Нікого.

— Куди ти зрання подівся, старий? І скільки на тебе чекати?

Степан, не розуміючи, що робити далі, присів на лаву біля паркана діда Івана і запалив цигарку.

Хтось поряд кахикнув.

— Хто тут?

Кущ, що ріс за парканом, якось затрусився і рушив з місця в його бік.

— Руки вгору! Ані руш! — сказав кущ ошелешеному Степану, який ледве не впав із лави.

— Ще крок — і почну стріляти! — продовжував кущ.

— Скажіть, а можна запитати?

— Ну, питай. Тільки попереджаю: не утни дурниці, бо миттєво з рушниці отримаєш.

— А хіба у куща є руки? І звідки у нього рушниця? — посміхнувся Степан.

— А от голос я впізнав. Діду, виходьте.

З куща висунулася голова старого.

— Ти хто такий? Ми що, знайомі?

— Це ж я, Степан — ваш сусід, який вам навесні паркан поламав.

— Вірно, Степан ти. Кажи, чому, мов той реп’ях, ти причепився до мого паркана? І знову терся біля нього. У мене вже рука болить писати скарги, щоби тебе, пройдисвіта, якось вгамувати.

— Діду, у мене до вас діло, але спочатку скажіть, від кого ви ховаєтесь.

— Я не ховаюсь, я спостерігаю. Здається, за мною стежать. І відчуваю, що вже давненько.

— Та ви, напевно, здуріли. Ну кому ви потрібні? Ви навіть не депутат.