Танок живота.

У Балакунах життя роками текло своїм усталеним ходом. Головним джерелом новин, пліток та прогнозу погоди була тітка Палажка, яка працювала неофіційним «оптоволоконним кабелем» села: вона знала, хто о котрій ліг, хто куди поїхав і чиї гуси потоптали сусідські буряки.

Але все змінив той день, коли з’явився він — перше джерело “беззаперечної правди”: телевізор.

Спершу село ставилося до дива техніки з осторогою. Баби хрестилися, дивлячись на блакитний екран, а діди нишком перевіряли, чи не ховається хтось за задньою стінкою, — бо не може ж бути, щоб людська голова помістилася в отаку коробочку, та ще й голосно розмовляла!

Проте згодом звикли, і замість недовіри місце зайняв майже релігійний трепет перед блакитним екраном, породивши в селі залізне правило: якщо цього не показували по телевізору, то цього в природі й не існувало. А якщо телевізор каже одне, а ваші власні очі та вуха — зовсім інше, то тим гірше для вашого здорового глузду.

Часом доходило до абсурду.

Серпневий день. Сонце смажить так, що асфальт плавиться, на небі ні хмаринки, спека +35°C. Сава лежить під грушею у дощовику, весь мокрий від поту.

Дружина йому каже:

— Ти зовсім з глузду з’їхав. Така спека, а ти дощовик натягнув. Подивись на небо — жодної хмаринки!

І тут, наче навмисно, з роззявленого вікна його хати лунає голос телеведучого:

— ...На більшу частину території країни насувається потужний циклон. Очікуються гроза, град і сильні зливи.

Сава важко зітхає, встає, йде у хату і починає квапливо шукати капелюх.

— А капелюх тобі навіщо? — обурюється дружина.

— Щоби голову градом не побило.

Не встигла дружина сплеснути руками, як раптом — стук у ворота. Прийшов кум Степан. На ньому гумові чоботи й куфайка.

— Куме, чув новину? — кричить він, підходячи до груші.

— Звичайно, — відповідає той. — І вже приготувався.

Сава подивився на гумові чоботи Степана:

— Бачу, ти теж спорядився… Куме, як же добре, що в Балакунах лише один телевізійний канал!

Та найбільше телевізор переконував балакунців у тому, чого ще навіть не сталося.

Якось баба Юстина дивилася економічну програму. В ній солідний чоловік в окулярах припустив, що в країні можливе подорожчання солі.

— Як це? Та невже ж? — занепокоїлась Юстина.

Вона кинулася до свого льоху, де на полицях стояло десять мішків солі, яку вона щоразу запасала після чергового телевізійного попередження протягом останніх десяти років.

— Як же ж без солі? — і, швидко натягнувши на голову хустинку, вибігла на вулицю.

Біля сусідського паркана стояла тітка Марія:

— Юстино! Ти куди так поспішаєш? Он навіть хустинку навиворіт зав’язала.

— Біжу до крамниці, за сіллю.

— Не поспішай, — посміхнулась та. — Я сьогодні останній мішок забрала. Я теж телевізор дивлюсь.

Проте справжня сила телевізора проявилася не в новинах і навіть не в прогнозах погоди. Найбільше він вплинув на жіночі уяви та їхні мрії. 

Серіали про кохання у Балакунах — це не просто телевізійний продукт, це психотерапевтичний сеанс.

Поки в реальному світі треба садити сорок рядків картоплі, боротися з колорадським жуком і вдесяте нагадати чоловікові, щоб він нарешті полагодив той клятий паркан, серіал дарує унікальну віру в диво: достатньо просто сумно подивитися у вікно маршрутки — і за вами почне ганятися на новенькому білому джипі столичний бізнесмен. І після всіх його поневірянь заради цього неземного кохання ви вже в дизайнерському пальті гуляєте з ним по Парижу.

Якось по телевізору пустили новий турецький серіал про султанів — хай їм грець.

Лише наближався час чергової серії — на вулицях села життя завмирало. Все жіноче населення, від молодих дівчат до бабусь, сиділо перед блакитними екранами й стежило за палацовими інтригами так, ніби від них особисто залежала доля Османської імперії.

Наступного дня село гуділо, мов бджолиний рій. Йшло обговорення:

— Ти бачила, в чому вчора була валіде-султан?

— Звичайно! Навіть замальовку зробила.

— А Ясемін як недобре подивилась на Махмуда...

— Якби ж мені такого Махмуда, я б не знала, куди його посадити і чим нагодувати — жодна муха на нього б не сіла!

— Егеж…

Той Махмуд жінкам наче дорогу перейшов. У черзі в крамниці тільки й чутно: Махмуд сказав те, Махмуд зробив те, а як він посміхається, а які у нього вуса…

Зберуться у коло і хіхікають. Щоки у всіх рум’яні, наче по сотці прийняли. Тракторист Микола підійшов до продавчині і каже:

— Дай хліба.

А вона подивилась на нього так зверхньо:

— Теж мені султан знайшовся, накази видає! Іди і візьми сам.

Чоловіки ходили понурі: ввечері ні футбол подивитися, ні новини послухати — відпочинку ніякого.

А тут, за дивним збігом, з’явилась на стовпі біля сільради об’ява: «Майстер танця живота набирає групу для навчання. Звертатися до Марини» — і адреса.

Новина рознеслася Балакунами миттєво.

— Чула, яку об’яву повісили? — питала одна одну.

— Ні, а що там?

— Танцю будуть навчати.

— Якому?

— Ну, такому, який Ясмін Махмуду танцювала, — і жінка потрусила стегнами.

Через три дні на червоній іномарці приїхала в Балакуни і сама Марина. Вийшла з машини худенька, струнка дівчина — як із кіна. Жінки, як її побачили, миттєво почали записуватися на ті танці. Баба Юстина на своєму візку приїхала — теж собі в чергу стала.

— Дівчино, а звідки ти такого танцю навчилася? — запитала вона.

Марина посміхнулась:

— Я, тітонько, йому в Стамбулі навчалася.

Очі Юстини спалахнули:

— А ти з Махмудом знайома?

— З яким Махмудом?

— Ну, із тим самим гарним у їхньому Стамбулі.

Новина про те, що Марина була в Туреччині, підвищила її авторитет до неймовірного рівня.

Того ж дня в клубі, одягнена в блискучий костюм, Марина продемонструвала жінкам, охочим оволодіти навичками цього дивного танцю, свою майстерність. Від рухів дівчини монети на її спідниці дзеленчали й виблискували, відбиваючись іскринками в очах глядачів. Навіть Микола-тракторист, побачивши це, вирішив записатися на навчання.